Генеральна прокуратура Російської Федерації знову погрожує арештом Володимиру Гусинському: слідчий Валерій Нікітін, який займається справою опального медіа-олігарха, повідомив, що розшуком Гусинського займатиметься Інтерпол.
Ця заява є досить дивною для прокуратури. Нікітін прекрасно усвідомлює, що Інтерпол навряд чи буде займатися Гусинським. По-перше, тому що олігарх не ховається. Його не потрібно шукати, його потрібно просто заарештувати й відправити до Москви. Однак арешт Гусинського Інтерполом — це визнання того, що справа олігарха не має політичного забарвлення. Між тим представники Інтерполу — хоча й під час неофіційних контактів з пресою — дали зрозуміти, що не хотіли б брати участь у переслідуванні Гусинського й Березовського, бо вбачають у їхніх справах очевидний політичний присмак. Так що навряд чи Гусинський завтра з’явиться в Москві у кайданах. А якщо навіть і з’явиться? Варто згадати, яка кампанія із захисту олігарха розпочалася під час його недовгого ув’язнення: Гусинський, якого завжди у російському суспільствi сприймали неоднозначно, моментально перетворився на символ свободи слова.
Навіщо ж тоді слідчий погрожує Гусинському? Скоріше за все, заява Нікітіна розрахована не на те, щоб налякати олігарха або журналістів холдінга «Медіа-Мост». Нікітін використовує ситуацію, щоб продемонструвати владі зусилля свого відомства. От уже й до Інтерполу звернулись: скоро доставлять.
Коли про дріб’язковість влади починають здогадуватись її підлеглі — це справжній вирок всій системі управління країною. Незабаром цю дріб’язковість будуть використовувати всі — від бізнесменів до прокурорів. Для успіху власного бізнесу, для підвищення престижу свого відомства, для розправи з конкурентами та опонентами… А між тим дріб’язковість — головна ознака стилю нового російського керівництва. Почерк Єльцина мав інші «загогулини», стиль його був навіженим, проте масштабним… За часів Путіна Росія починає бути схожою на інші колишні радянські республіки, в яких лідери давно вже викликають невеселі посмішки підлеглих підвищеною увагою до аналітичних телепрограм, несприйняттям будь-якої опозиційної думки, окрім власноруч профінансованої, параноїдальним побоюванням будь-якої конкуренції. Президент Росії нарешті став справжнім головуючим у раді президентів СНД: йому не подобається лялька-Путін на НТВ, він намагається бути господарем «ящика» й створив закритий журналістський пул, головною функцією членів якого є не стільки інформувати громадськість про діяльність президентської адміністрації, скільки повідомляти начальству про настрої путінського оточення… Однак це не є відкриттям Америки: сусіди президента давно вже застосували таку модель взаємин із суспільством.
Ситуація з Гусинським також легко пояснюється цим ставленням до влади й до себе у владі. Не може бути недобитих опонентів! Путін вимагає Гусинського, Назарбаєв — Кажегельдіна, в країні Лукашенка (і не тільки в ній) опоненти просто зникають серед білого дня… Гнаний українською Генеральною прокуратурою, Лазаренко вештався світом, аж поки не потрапив до рук найгуманнішого на планеті правосуддя — і тепер багато хто з українських політиків не може спокійно заснути, замислюючись, що він там їм розповість… Дріб’язковість у ставленні до опонентів, до власних владних функцій, до інформації, навіть до жарту… Врешті-решт, це і є дріб’язкове ставлення до власного народу — точна ознака «факірів на годину».
