У своїй чудовій книзі «Правильне і неправильне тлумачення історії» («The Uses and Abuses of History») історик Маргарет Макміллан розповідає історію про двох американців, які обговорюють кошмар 11 вересня 2001 року. Один із них проводить аналогію з Перл-Харбором — нападом Японії на США 1941 року. Його друг поняття не має, про що йдеться. «Знаєш, — відповідає перший чоловік, — це було, коли в’єтнамці завдали бомбового удару по американському флоту та почалася в’єтнамська війна».
Історична пам’ять не завжди перебуває в такому поганому стані. Проте міжнародна політика і дипломатія має багато прикладів, коли необдумані прецеденти використовуються для виправдання ухвал у зовнішній політиці, які незмінно ведуть до катастрофи.
Мюнхен — зустріч Адольфа Гітлера, Едуара Даладьє, Невіла Чемберлена та Беніто Муссоліні 1938 року — це частий приклад, який наводять політики в спробі виправдати закордонні авантюри. Провальне вторгнення Великої Британії до Єгипту 1956 року було представлене так, як начебто Гамаль Насер ішов шляхом фашистських диктаторів 1930-х років. Якби його також намагалися втихомирити, як і цих диктаторів, то на Близькому Сході результати були б катастрофічними.
Мюнхен також використовувався для виправдання в’єтнамської війни та вибору президента Буша розпочати війну в Іраку. Політика заспокоєння 1930-х років — поняття, яке анулює дипломатичні домовленості та відмову від військового вибору, — була наведена як приклад, щоб нагадати нам про те, що може статися, якби не захистили Південний В’єтнам і не сталося вторгнення до Іраку. Ми знаємо, що сталося в обох країнах.
Проте аналогії не завжди помилкові, і ті, які були невірними в минулому, можуть виправдатися сьогодні. Одним із аргументів на користь в’єтнамської війни був так званий принцип доміно. Якби Південний В’єтнам перейшов би в руки комуністів, то інші країни в Південно-Східній Азії впали б перед комуністичним натиском.
Однак події обернулися зовсім по-іншому. В’єтнам виявився кінцевою, а не початковою точкою. Страшний режим Пол Пота знищив мільйони людей у Камбоджі, доки В’єтнам не втрутився.
У всіх інших країнах регіону капіталізм сприяв відкриттю ринків, дав початок зростанню та встановленню стабільності. Глобалізація витворила свій власний принцип доміно. Доміно обвалилося; ВВП виріс; мільйони людей вийшли з бідності; виріс рівень письменності; дитяча смертність зменшилася.
Можливо, якби це було не в тому місці й не в той час, то сьогодні принцип доміно більше б стосувався зовнішньої політики та безпеки.
Сьогодні в Америці та Європі багато хто закликає до виведення військ НАТО з Афганістану. Нам говорять про те, що НАТО й Захід не можуть створити там націю, і що цілі, які було поставлено для встановлення демократії та процвітання, недосяжні.
Солдати НАТО вмирають марно. Раніше чи пізніше Талібан знову прийде до влади, за своїм вибором, як це сталося раніше, виливаючи кислоту на обличчя жінок. Марнославно думати про те, що можна щось зробити, аби цьому запобігти. Краще завдати удару та втекти, ніж залишитися й померти, і хто може поручитися, що такий результат підбадьорить терористів Талібану? Вони не обов’язково мають однакові цілі з Аль-Каїдою.
Звичайно, в Афганістані були допущені помилки. Після того, як режим Талібану було скинуто, Захід не ввів достатню кількість військ, щоб забезпечити управління уряду в Кабулі на території всієї країни. Адміністрація Буша перевела свою увагу на приготування до війни в Іраку.
Розвиток був повільним. Створення армії та поліції Афганістану проходило повільно. Дозрів урожай маку. Часом військова відповідь на повстання була дуже суворою; часом дуже слабкою. Захід створив проблеми у спробі ізолювати пуштунські племена.
Але Захід може діяти краще. У цьому немає сумніву. Однак питання виведення військ залишається складним, і воно також захоплює майбутнє Пакистану, як і Афганістану. Залишити Афганістан Талібану, сподіваючись на диво, що вони стануть більш слухняними глобальними громадянами, не знаючи які наслідки цього для Пакистану? Тут виникає принцип доміно , який не збувся у В’єтнамі, але не обов’язково на південноазійському субконтиненті.
Афганістан — це велике випробування для НАТО. Альянс пообіцяв довести справу до кінця. Таким чином, якщо він залишить свою роботу зараз, залишаючи країну бідності, забобонам і маку, що станеться у такому випадку?
Чому хтось у Пакистані повинен вірити в те, що Захід має серйозні наміри зберегти цю країну, як демократичну мусульманську державу? Чи допоможе така ухвала повернути рух проти Талібану? Чи надихне це професіоналів середнього класу та міських робітників Пакистану, втомлених від надмірностей екстремістів, почати боротьбу й вигнати фундаменталізм? Чи зможе це посилити більш помірні елементи в політиці та армії? Ви можете розраховувати на нас, — говоритиме Захід, — лише не дивіться на своїх сусідів у Афганістані, де ви побачите, що не можете на нас покластися.
Якщо ядерна та інша зброя Пакистану перейде в руки екстремістів, то наслідки, пов’язані з розростанням експорту тероризму будуть жахливими. Подумайте про Кашмір. Подумайте про Індію. Яким бачитиме майбутнє уряд Індії, якщо Пакистан перейде до рук фундаменталістів?
Тому Захід повинен довести до кінця роботу в Афганістані — зробити її краще, але ж зробити її. Іноді доміно, дійсно, втрачає рівновагу, один за одним. Проте таку перспективу ніхто не вітає в Південній Азії.
Кріс ПАТТЕН — колишній комісар ЄС із зовнішніх відносин, голова Британської консервативної партії, був останнім британським губернатором Гонконга. Зараз є почесним ректором Оксфордського університету і членом Британської палати лордів.
