Ідея інтеграції Ізраїлю в НАТО останнім часом просувається як принада, яка має спонукати єврейську державу зробити необхідні поступки в арабо-ізраїльському мирному врегулюванні. Й деякі ізраїльські лідери — міністр закордонних справ Авігдор Ліберман, наприклад — переконані, що вступ до НАТО подіяв би як істотний засіб залякування проти Ірану.
Але маловірогідно, що повна інтеграція Ізраїлю до Альянсу здійсненна з точки зору НАТО. Навряд чи Альянс буде радий застосувати Статтю 5 Статуту НАТО, що зобов’язала б його членів воювати за Ізраїль, якщо той зазнає нападу з боку будь-якого зі своїх потенційних противників у цьому традиційно небезпечному регіоні.
Так само, як неочевидно й те, що членство Ізраїлю було б у найкращих інтересах цієї країни, чия оборонна доктрина завжди будувалася з опорою на власні сили та свободу від чужого втручання в питання безпеки. Неписаний союз Ізраїлю зі Сполученими Штатами видається зручнішою альтернативою.
Співпраця і навіть партнерство з НАТО — проміжна стадія, що потенційно веде до членства, — інша річ. Незважаючи на мирний процес, що застопорився, і той несприятливий ефект, що дає конфлікт Ізраїлю з Палестиною на його міжнародний авторитет, НАТО й Ізраїль крок за кроком зміцнювали свою співпрацю в останні роки. І це слугує інтересам обох сторін.
Для ізраїльтян співпраця з НАТО є основним компонентом легітимності в його часто-густо непростих стосунках із Заходом; НАТО дає можливість працювати на нових театрах воєнних дій і відповідати змінному профілю загроз, яким доводиться протистояти. Такі інтереси НАТО в Ізраїлі, як недвозначно зазначив 2006 року Патрік Хардуїн, високопоставлений чиновник у НАТОвському Департаменті з політичних справ і політики безпеки, заявивши, що наростання та спади палестино-ізраїльського конфлікту не повинні обмежувати співпрацю НАТО з Ізраїлем.
Останніми роками НАТО зазнає значних змін як у використанні, так і в своїх цілях. Дві основні віхи визначають ці зміни: закінчення холодної війни, яке зробило застарілою оборонну стратегію НАТО проти СРСР, і терористична атака на США 11 вересня 2001 року, яка змінила образ ворога та сутність військових дій. Це також поміняло й театр військових дій, змусило Альянс перемістити свою увагу з Європи в Середземномор’ї на Близький Схід і за його межі.
Акцент НАТО на Середземномор’ї був ініційований 1994 року під час Середземноморського діалогу, який пов’язав з Альянсом такі країни, як Єгипет, Ізраїль, Йорданія, Марокко, Мавританія, Алжир і Туніс у їхній дискусії стосовно безпеки. Діалог, утім, був не зовсім успішним.
Стамбульська ініціатива співпраці 2004 року, ініційована після атаки 11 вересня, містить значно більший потенціал, оскільки трансформує стосунки НАТО з дружніми країнами з діалогу на партнерство — рівень, порівнянний із програмою Партнерства заради миру, використаною для просування країн Центральної та Східної Європи до повноправного членства. За цієї структури основним регіональним гравцям було запропоновано багатобічну співпрацю в протистоянні тероризму й поширенню зброї масового враження. Ініціатива також намічає просування реформи регіональної оборони й поліпшення оперативної сумісності серед озброєних сил регіону.
Втім, як Середземноморський діалог, так і Стамбульська ініціатива потерпають від браку реальної культури багатобічної співпраці в справі забезпечення безпеки серед основних регіональних гравців. Арабо-ізраїльський конфлікт — основна політична перешкода, та аж ніяк не єдина. Марокко, Алжир і Лівія навряд чи є партнерами для такої регіональної співпраці, що також характерний і для більшості арабських країн на Близькому Сході.
Недивно тепер, що з усіх держав регіону саме Ізраїль встановив щонайтісніші зв’язки з НАТО. Це відображає ту вигоду, яку НАТО сподівається отримати з унікального військового досвіду Ізраїлю. Ізраїль нещодавно став першою країною, яка уклала з НАТО угоду про «Індивідуальну програму співпраці», через яку він проводить безперервний стратегічний діалог з Альянсом, що охоплює дуже широке коло питань, включаючи тероризм, обмін розвідданими, поширення ядерної зброї, постачання і логістику, а також рятувальні операції. Ізраїль також приєднався до НАТОвської військово-морської системи контролю в Середземномор’ї, сприяючи активним оперативним зусиллям і допомагаючи силам НАТО в патрулюванні Середземномор’я.
Обидві сторони, схоже, прагнуть розширити масштаби співпраці з метою досягнення високого рівня оперативної сумісності військ. Нещодавно, у передчутті гіпотетичної конфронтації з Іраном, було проведено великі військові маневри «Кобра у ялівці», покликані перевірити рівень інтегрованості Ізраїлю в американську протиракетну оборону. Американські джерела описували вчення як «найдосконалішу систему протиповітряної оборони, будь-коли створену нами в світі». За їхніми словами, це було значним внеском у розвиток запланованого НАТО протиракетного щита над Європою.
Можливих варіантів подальшої співпраці багато, починаючи від обміну розвідданими й закінчуючи розвитком модернізованої антитерористичної доктрини (включаючи кібертероризм), сфера, в якій НАТО є новачком. Мрія Давида Бен-Гуріона про те, щоб Ізраїль став членом НАТО, можливо, і не збудеться, але партнерство, що розвивається, відображає однозначне визнання Альянсом того, що Ізраїль поділяє ті виклики, з якими стикається Захід, і є важливим партнером у пошуку відповідей на них.
Шломо БЕН-АМІ — колишній міністр закордонних справ Ізраїлю, наразі є віце-президентом Міжнародного центру за мир у Толедо й автором книжки «Шрами війни та рани світу: ізраїльсько-арабська трагедія».
