Спроби міжнародного посередництва провалюються. За майже два останні тижні конфлікту демонстрували свій непоступливо-впертий характер почергово то Арафат, то Барак. Спочатку під час переговорів у Парижі американському держсекретарю Мадлен Олбрайт довелося бігти навздогін за палестинським лідером, аби повернути того за стіл переговорів. Наступного ж дня ізраїльський прем’єр- міністр без зайвих коментарів відлітає в Тель-Авів, не бажаючи їхати на продовження переговорів до Єгипту. Рятувати мирний процес учора прибули в регіон російський міністр закордонних справ Ігор Іванов, генеральний секретар ООН Кофі Аннан, ходили наполегливі чутки також про прибуття американського президента Білла Клінтона. Сьогодні йдеться вже навіть не стільки про остаточне підписання рамкової мирної угоди, що було головною метою Кемп-Девіду-2, а принаймні — про тимчасове перемир’я для припинення сутичок. За останніми даними, уже загинуло понад вісімдесят осіб, переважно палестинців, майже дві тисячі чоловік поранено. Відтягування терміну досягнення такого перемир’я ще навіть на кілька годин може призвести до переростання конфлікту у війну. Арабські країни, схоже, серйозно налаштовані на те, щоб почати бойові дії проти Ізраїлю (від арабських лідерів лунало чимало відвертих заяв про те, що настав час для Священної війни проти євреїв). У Ливані армія зараз перебуває у максимальній готовності через можливий напад ізраїльських сил. У багатьох арабських країнах відбулися багатотисячні протести проти Ізраїлю. В Єгипті пройшли студентські марші. У Марокко проти Ізраїлю виступило близько півмільйона демонстрантiв. В Йємені десятки тисяч протестантів прибули до представництва ООН, вимагаючи допомогти припинити вбивства на Близького Сході. Проти надмірного використання військових сил проти палестинців виступила з резолюцією й Рада Безпеки ООН (від голосування за яку утрималися, щоправда, США).
На що сподіваються нині конфліктні сторони, не вiддаючи наказу своїм силам припинити протистояння? Відтягування переговорів, навіть шляхом проливання крові, обома сторонами, можливо, використовуються як своєрідний пресинг на непоступливість одна одної.
Ізраїль переконує, що веде лише вогонь у відповідь на атаки палестинців на свої прикордонні застави. Чим у такому разі керуються араби? Очевидно, лише амбіціями. І не виключено у такий спосіб здійнюється тиск на Ізраїль. Однак спосіб цей абсолютно невиправданий, враховуючи хоч би те, що за Ізраїлем потужна військова база, не менш потужна підтримка Заходу (представлена далеко немаловажливим протеже — Вашингтоном). У той же час Москва більше не є однозначною арабською союзницею. Очевидно, що араби дедалі більше прагнуть реваншу за всі програні Ізраїлю війни.
Але, очевидно, рано чи пізно обом сторонам доведеться визнати, що всі війни закінчуються миром.
