За останні 12 років практично весь прибалтійський регіон став процвітати. Розвиток демократії та економічне зростання привели до більшої свободи та процвітання більшостi громадян цього регіону. Естонія, Польща, Латвія та Литва здійснили зліт від соціалістичної стагнації до рівня вступу у Євросоюз. Санкт- Петербург став відкритим містом і почав швидко розвиватися. Всі посткомуністичні прибалтійські країни та регіони поступово створили структуру економіки, необхідну для розвитку та модернізації своїх суспільств, а також для підвищення рівня життя свого населення.
Так, всі, крім однієї. Необхідно хоч би розпочати узгоджені зусилля щодо вирішення Калінінградського питання. Калінінград, який загруз у корупції, злиднях та безнадійності, Калінінград є жалюгідним оплотом відсталості серед відносно успішного регіону. Він має найвищі в Європі показники поширення ВІЛ-інфекції та СНІДу, не кажучи вже про те, що наркоманія та алкоголізм набули загрозливих масштабів. Історія навряд чи була доброю до Калінінграда, якщо не сказати більше. Радянський Союз відняв цей анклав у Німеччини наприкінці другої світової війни і одержав законний суверенітет над ним 1946 року, перетворивши місто на незамерзаючий порт для військово-морського Балтійського флоту і закривши його від зовнішнього світу до 1989 року. Місцеве німецьке населення, що називало свій дім Кенігсбергом, було вигнане, а його глибоко вкорінена культура та інститути було витіснено хвилями мігрантів, які поринули туди, і які зараз, після краху СРСР, переживають бідність і злигодні.
Але історія лише частково відповідальна за скрутне становище, що склалося в Калінінграді. Політична короткозорість і відсутність ініціативи, як у Росії, так і в Євросоюзу, також ставлять перешкоди для встановлення довготривалої стабільності та прогресу.
Можна з упевненістю стверджувати, що основна провина за хворобливий стан Калінінграда лежить на Росії. Починаючи з 1989 року, російське керівництво ніколи серйозно не задумувалося про майбутнє анклаву. Воно час від часу оголошувало про грандіозні плани, але всі вони неминуче закінчувалися нічим. Рецептом Кремля було «сяк-так доводити справу до кінця», і в результаті ми маємо досить сумний статус- кво. Таку інертність підживлювало те, що в цей період на чолі самої Калінінградської області стояло некомпетентне керівництво.
Створюється враження, що або російська влада не піклується про Калінінград, або чекає, що цю проблему вирішать за неї інші. Але в будь-якому випадкові, всі прибалтійські країни, а також Європейська комісія, мають об’єднати свої зусилля з тим, щоб допомогти Калінінградові. Вони повинні це зробити не лише з почуття морального обов’язку, але й з метою сприяння своїм спільним інтересам.
Досі інтерес Євросоюзу до Калінінграда був сконцентрований на тому, як обмежити візові права, які зараз дозволяють його мешканцям проїжджати через Польщу і держави Балтії, для того щоб відвідувати іншу частину Росії. Але розширення Євросоюзу приведе до розширення торгівлі та економічного зростання в усьому регіоні. Це, своєю чергою, дасть реальні стимули для того, щоб зробити Калінінград більш привабливим сусідом і торговельним партнером, а не просто страхітливим джерелом нелегальних іммігрантів з Росії до Євросоюзу.
Природно, що шенгенські правила, скасовуючи кордони всередині Євросоюзу, впливатимуть на Калінінград після того, як Польща і Литва приєднаються до Євросоюзу. Необхідно буде запровадити візовий режим для тих, хто переміщається між Калінінградом та іншою частиною Росії. Але облаштування «транзитних коридорів», як пропонує дехто, не вирішить цю проблему як таку. Навпаки, якщо відсталості Калінінграда від решти регіону, що вже зараз викликає почуття сорому, буде дозволено ще більше поглибитися, то доведені до повного відчаю його мешканці зроблять непрацездатною будь-яку схему регулювання нелегальної імміграції. (А враховуючи історію балтійського регіону, саме поняття «коридор» має викликати в урядів тамтешніх країн дрож.)
Що Калінінградові необхідно, так це чіткий план довготривалого розвитку, який повинні спільно фінансувати Євросоюз і Росія і який повинен бути націлений на створення оптимальної схеми, що забезпечує повну його участь у торгівлі та економічному розвиткові всього регіону. Євросоюз повинен встановити тісні зв’язки з керівництвом Росії та Калінінградською областю для того, щоб розробити життєздатне майбутнє для анклаву — майбутнє, яке будуватиметься на підставі детального плану, що передбачає його інтеграцію в прибалтійський регіон. Для пожвавлення Калінінграда потрібно ввести в дію значні ресурси, по-перше, для боротьби з тамтешнім злочинним світом і хворобами, а пізніше — для створення сприятливого для розвитку бізнесу оточення, яке може залучити такі необхідні інвестиції. Але така стратегія не повинна бути складною у виконанні й дуже дорогою. Зрештою, Калінінград — це територія, рівна за розміром данському острову Зеландія. Його населення (1 мільйон) — менше за половину населення Копенгагена з передмістям. Головним питанням на порядку денному Євросоюзу має бути розробка вичерпної стратегії розвитку, а не встановлення вимог до візового режиму. У мене немає ніяких сумнівів у тому, що всі країни прибалтійського регіону готові надати таку підтримку цій ініціативі, як у політичному, так і в фінансовому плані, на яку вона заслуговує. Вся філософія, що стоїть за Північним напрямком Євросоюзу, базується на ідеї згуртованості та інтеграції всього регіону загалом. Те, як Євросоюз вирішуватиме проблему з Калінінградом, буде лакмусовим папірцем для перевірки щирості його намірів.
Уфе ЕЛЕМАНН-ЄНСЕН, у минулому міністр закордонних справ Данії, зараз є головою датського Центру з міжнародних досліджень і прав людини.
