Декілька днів тому натрапив на статтю віце-президента Європейського парламенту Марека Сівеця під заголовком «НАТО: Чого прагне Україна?». Прочитав її й замислився: якщо вже наші не просто друзі, не просто брати-слов’яни, а адвокати євроатлантичного курсу України — поляки, говорять, що сьогодні наші євроатлантичні прагнення виглядають нещиро, то слід задуматись — може, щось дійсно «негаразд у Датському королівстві»?
Давайте рахувати. Щільно співпрацюємо з Альянсом років 15 щонайменше. Рухаємось до вступу в НАТО з 2002 року. Все що треба законодавчо — закріпили. Велику роботу зробили. А виходить, що навіть План дій щодо членства для нас є проблематичним.
Незважаючи на тривалу (з 2004 року) інформаційно-роз’яснювальну роботу серед громадськості з питань євроатлантичної інтеграції, рівень підтримки українцями ідеї вступу України до НАТО ледь до позначки в 30% дотягує, та й то коли спадає несамовита активність «симоненківців», «вітренцківців» та «регіоналів», що приєдналися до них. Мало? Правду скажемо, небагато. З іншого боку, всі держави-члени НАТО останніх двох хвиль розширення в тій чи іншій формі пройшли через двадцятип’ятивідсотковий бар’єр підтримки населенням ідеї вступу до НАТО. Ну ніколи в Україні 92% за НАТО, як в Албанії (або за будь-що інше), не буде. Ну не такі ми. Дуже в думках вільні. Ну кому, як не нашим сусідам- слов’янам, колишнім «однопартійцям по ОВД», знати потужність радянської пропаганди, особливо щодо «агресивного блоку НАТО». Мені от завжди Кукринікси подобалися. Зізнаюсь.
Президент, голова Верховної Ради, прем’єр-міністр звертаються до Альянсу з проханням про ПДЧ — і лише за декілька днів не всі знаходять в собі сили повторити перед телекамерою те, що нещодавно підписали. Вже не кажучи про американського сенатора, який не втримався від спокуси похизуватися знанням «великої української таємниці», яку йому довірив глава держави.
То що це? Нещирість? Хвороби росту?
Як на мене, те, що зараз відбувається, — це чистий позитив і своєрідний вияв української демократії. Це ніщо інше, як давно забутий у нашому суспільстві лібералізм. Не всім подобається? Певна річ. Хтось не звик, комусь незручно в такій системі координат, хтось радіє, але не знає, як цим скористатися вміло та відповідально.
Україна торує складний шлях, на якому, безперечно, її очікують виклики та труднощі. Але навіть помиляючись, вона продовжує йти вперед. І сьогодні як ніколи наша держава потребує підтримки з боку провідних світових демократій, а отримує здебільшого лише гірку критику.
Я, напевно, погоджуся з паном Сівецем, що НАТО запрошує приєднатися до Альянсу країни, де влада знає, як переконати своїх громадян у тому, що саме такий шлях найкраще забезпечить інтереси держави і суспільства. З 26 країн-членів НАТО всенародний референдум з цього питання оголошували лише три уряди. І не тому, що вони недостатньо демократичні. Насправді питання вибору моделі національної безпеки держави є настільки складним і специфічним, що краще ним займатись висококваліфікованим у цій царині фахівцям. А зваживши всі «за» та «проти», про свої висновки і рекомендації чесно й прагматично поінформувати політиків, які мають прийняти відповідне рішення, як це зробив Леонід Кучма у 2002 році. Політикам треба довіряти приймати складні рішення. Якщо ми не довіряємо — треба їх міняти. Скажете, а якщо вони, не запитавши додатково людей, встигнуть щось таке важливе прийняти, як от вступ до НАТО, наприклад? От якраз у цьому і є демократія. Політики ніяких рішень не приймають, якщо бояться втратити підтримку тих, хто їх обирав. А країна, де не приймають рішень, деградує.
Тоді ми, як казав ще один Президент, матимемо, що маємо. Але повернімось до питання лідерства. Політичного лідерства в державі. Заради майбутнього дітей і онуків не лише еліти, але й усіх громадян, безпеку і добробут яких мусить забезпечити саме держава і її провідники, не перекладаючи тягар складних політичних рішень на плечі недостатньо інформованих людей.
А прийнявши якесь доленосне рішення, як-от пріоритетність набуття членства в НАТО для національної безпеки, що зафіксовано у відповідному законі України ще 2003 року, треба забезпечити його швидке й неухильне виконання, а не ховатися за «всенародну дискусію», коли і чи взагалі потрібно виконувати прийняті рішення. І розбрату в суспільстві буде менше, якщо воно знатиме чітко, куди його ведуть керманичі.
Про питання членства України в НАТО, до речі, наразі мова не йде. Оскільки ще рано, оскільки «не захоче» нас таких, нереформованих, Альянс. І Україна, і НАТО це розуміють. Тому й хочемо реформуватися. Тому й ПДЧ саме з цією метою отримати намагаємось.
У згаданій на початку статті говориться, що «ніхто не буде сердитися і не розчарується, якщо у відносинах між Україною та НАТО не відбудеться відчутного прогресу у найближчому майбутньому». Історія не має умовного способу. Те, що не робиться зараз, часто не робиться ніколи. В історії Польщі був епізод, коли еліта не змогла об’єднатися на загальнонаціональній платформі. Україну роздерли сусіди.
Сьогодні Україна чітко, відкрито й чесно заявила про свої бажання та готовність рухатися швидше у євроатлантичному напрямку. Досить зважати на вагання тих, котрі свого часу слухняно голосували в Раді за терміновий вступ до НАТО за вказівкою «старшого» з Банкової або оминали своєю увагою цю тему взагалі, якщо таких вказівок не було.
Наш рух до НАТО може бути інтенсивним, а може болісно і злиденно тягнутися десятиріччями. Впевнений, що ми там усе одно будемо, оскільки так вже стали зірки — і Україна розташована в Європі. Перший варіант буде реалізований тільки разом з Альянсом, якщо на нашу простягнуту руку нам подадуть всі 26 рук у відповідь. До речі, в Бухаресті в квітні якраз всі двадцять шість глав держав та урядів країн НАТО будуть разом за одним столом. Непогана нагода.
