Як відомо, Російська православна церква (РПЦ) останнім часом посилила тиск на Католицьку церкву в Росії і майже припинила — на всіх рівнях — спілкування з духовенством цієї церкви. За останні 10 років це чи не найбільше загострення православно- католицьких відносин. У чому суть теперішнього конфлікту між двома церквами? По-перше, це звинувачення священнослужителів Католицької церкви у прозелітизмі, тобто у «перетягуванні» православних росіян, традиційно православних, до католицької церкви. Не забувається й «історична образа» початку 90-х років, — ось уже 10 років Московська патріархія звинувачує Ватикан у тому, що він не протистояв тим стихійним процесам, які тоді мали місце в Західній Україні. Йдеться по захват віруючими «уніатами» православних храмів, які до 1946 року належали українським греко-католикам. Москва посилається на Львівський «собор» 1946 року, зорганізований радянськими органами безпеки, який «скасував» Греко-католицьку церкву і передав її храми Російській православній церкві. Між тим, навіть серед православних немає єдності щодо канонічності цього собору. До того ж важко повірити, що у ті бурхливі часи будь-які втручання — навіть Ватикану — могли перешкодити греко-католикам повертати собі храми, збудовані їхніми дідами-прадідами. Попри це, Московська патріархія вже десять років вимагає від Ватикану — в одних і тих самих виразах — «возврата незаконно захваченных православных храмов». (Щось на зразок формули давньоримського сенатора: «А щодо іншого, то вважаю, що Каргафен має бути зруйнований».) Саме ця проблема традиційно наводиться, як головна причина неможливості зустрічі Московського патріарха і Папи Римського, а тим більше — візиту Івана Павла ІІ до Росії.
Останнім часом виникнув ще один привід для ворожнечі — ті адміністративні зміни у структурі Католицької церкви на території Росії та України(!), які зараз провадить Ватикан. Московська патріархія активно протестує проти розбудови та реструктуризації Католицької церкви на теренах колишнього Союзу, безперервно звинувачуючи католиків у прозелітизмі. На цей раз одними протестами не обійшлося. Без будь- якого приводу чи пояснень відповідні російські органи позбавили в’їзних віз трьох католицьких священнослужителів (Священика із міста Іваново Стефано Капріо, священика Станіслава Крайняка та єпископа Східного Сибіру Єжи Мазура). Багаторазові візи вилучили з їхніх паспортів у той момент, коли вони проходили контроль у аеропорту Шереметьєво-2.
Глава російських католиків архієпископ Тадеуш Кондрашевич у своєму зверненні до ієрархії РПЦ з цього приводу твердить, зокрема, таке: «Протягом останніх десяти років нам нав’язують дещо дивний імідж Католицької церкви у Росії… Це повинна бути церква без канонічної структури, без права проповідувати Слово Боже, церква, в якій заборонені жіночі й чоловічі монастирі, заборонено займатися доброчинною діяльністю, заборонено мати російських священиків або російських парафіян-віруючих. Все це є не що інше, як повернення до ситуації 1905 року, ще до Маніфесту про віротерпимість царя Миколи ІІ... Ми, навпаки, вважаємо, що Католицька церква в Росії має право вільно практикувати своє церковне життя, допомагати людям, незалежно від їхньої національності чи конфесії, мати духовні навчальні заклади, куди, за бажанням, можуть вступати й росіяни — все це у відповідності з церковними канонами, із чинним російським законодавством і на підставі етики міжхристиянських відносин…
Бажання розділити землю на церковні «канонічні території» може привести до ще одного поділу світу — на конфесійній основі. Звичайно, завжди будуть країни, в яких та чи інша церква є домінуючою. Але і в цих країнах інші релігії й конфесії повинні мати рівні права і вільно практикувати свою віру у відповідності до законів цієї віри. А формула «Одне місто, один єпископ» є справедливою тільки для структури однієї церкви. Практика показує, що в одному місті можуть гармонійно існувати єпископи і навіть патріархи різних церков і до того — співпрацювати у мирі. Найяскравішим прикладом є Єрусалим. Те саме можна сказати про такі, наприклад, міста, як Відень, Вільно, Рига, Париж».
Тиск на Католицьку церкву Росії, не сумісний з ідеями екуменізму, віротерпимості, зрештою — із правами людини, викликав помітні протести з боку російської інтелігенції — письменників, вчених, правозахисників, а також привернув увагу міжнародної спільноти, тих численних церковних і світських організацій, які займаються захистом релігійних свобод людини у світі.
Своє ставлення до сьогоденних православно-католицьких відносин у Росії нещодавно висловив і відомий французький філософ-богослов Олів’є Клеман («Russia Religion News» інституту Stetson, США). Його думки мають особливу вагу, бо пан Клеман є дуже «рідкісною птицею» — одним із вельми нечисленних західних православних інтелектуалів. Православ’я він прийняв свідомо, у 30-річному віці, хоча, як сам пише, «народився в атеїзмі, як інші народжуються у Церкві».
Одна із праць Олів’є Клемана «Бесіди з патріархом Атенагором», пронизана духом екуменізму і релігійної віротерпимості, стала бестселером. (Нагадаємо, що Вселенський патріарх Атенагор — це той самий православний патріарх, який 1965 року, вперше після багатьох століть ворожнечі, зустрівся з Папою Римським Павлом VI. На цій зустрічі було прийнято історичне рішення — зняти двосторонні анафеми (прокляття), виголошені у Константинополі 1054 року.) Автор «Бесід» описує ці події з перших рук — він кілька тижнів спілкувався із патріархом Атенагором у його резиденції. Зустріч із патріархом допомогла Клеману, за його словами, «роззброїтися», позбавитися звички до протистоянь і таємних страхів. А православна церква стала із того часу «його духовною вітчизною».
У згаданому інтерв’ю пан Клеман аналізує причини останнього православно-католицького протистояння в Росії. Нижче наводимо кілька його думок:
«Всі звинувачення у прозелітизмі — то тільки димова завіса Московської патріархії, претекст для протистояння поширенню католицизму в Росії, бажанню не мати конкурентів. Дійсно, можуть бути випадки, коли такі звинувачення виправданні, особливо що стосується польських католицьких кіл. Однак, реальною причиною є те, що сьогодні Росія знову замикається у собі, попри всі ознаки відродження економіки та реструктуризації громадської психіки …
Путін активно намагається розширити поле своєї популярності, й підтримка Православної церкви є для нього вельми суттєвою. Він, як і Московська патріархія, грає на ностальгії за тим минулим, коли церква і держава становили одне ціле.... Не можна забувати, що існує дуже тісний зв’язок між ідеєю нації і роллю церкви у Росії. Історично, Православна церква завжди була вплетена в життя народу. Не дивно, що створення католицьких діоцезій на російській території трактується Московським патріархом як агресія Заходу…
Західний католицизм завжди сприймається в Росії як більш інтелігентна конфесія, більш освічена, більш приваблива і через це здатна притягувати до себе багато людей, особливо інтелектуалів. Тому Російська православна церква усіма своїми силами намагається запобігти укоріненню в Росії Католицької церкви… Не забуваймо, що католицизм не мав такого досвіду тоталітарних утисків, як Російське православ’я, — утисків, які призвели до з’явлення відчуття меншовартості і одночасно — зверхності… Тому не передбачаю, що у близькому майбутньому буде можливим діалог між католиками і православними Росії на офіційному рівні.
Ситуація може змінитися тільки із появленням на історичній сцені нового покоління російської християнської інтелігенції, а також після оновлення — за віком — єпископату РПЦ, яке вже почалося. У Росії є люди і групи, відкриті до світу, але цей феномен все ще залишається маргінальним. І тому зараз треба робити акценти на екуменізмі дружби».
Детальніше про пана Клемана читайте у наступних числах газети «День»
