Світова фінансово-економічна криза 2008—2009 рр. багато чого навчила Казахстан. Тоді уряд прямо втрутився в банківську сферу: в деякі приватні банки увійшов на 20%, а ті, де справи були геть кепські, націоналізував, було покарано й фінансових шахраїв. Як наслідок, і банки вижили, і вклади громадян вберегли. Концепцію подолання кризи оперативно виклав у своєму посланні до народу президент Н. Назарбаєв у березні 2009 р. під промовистою назвою «Через кризу до оновлення і розвитку». Основні підвалини, на яких вона трималася: забезпечення повної зайнятості населення, розбудова інфраструктури і житлово-комунального господарства та реалізація великих економічних проектів. Тоді тільки на розвиток сільського господарства, передусім на збільшення виробництва високоякісного зерна, було виділено близько чотирьох мільярдів доларів.
А вже у травні того ж року Кайрат Келімбетов, тоді голова Фонду національного добробуту «Самрук-Казина», а нині міністр економічного розвитку і торгівлі, оголосив, що «Казахстан першим із країн СНД успішно вийде з кризи, більш того, не просто вийде, а закладе основи для посткризового розвитку».
Так воно й сталося. Але головне, в Казахстані не лише призвичаїлися очікувати нових негараздів, а й запобігати їм. Взагалі, прогностика — улюблене заняття економічного блоку уряду і, зокрема, згаданого 42-річного міністра Келімбетова, колись фізико-математичного вундеркінда, який 1997 р. розробляв славнозвісну Стратегію «Казахстан-2030». Сьогодні його улюблена дефініція ситуації — «стан турбулентності», коли складно визначити, як буде завтра — краще чи гірше. Тому «ремені безпеки» вже пристібнуті: у резервному фонді 38 млрд. доларів «подушки» — в разі нової хвилі кризи (на підтримку національної валюти окремий фонд) і розроблений для уряду «план Б» — у разі, «якщо все буде погано». Нині уряд очікує, що ріст ВВП цього року становитиме 7% і збережеться на найближчі п’ять років. А з цим і буде досягнуто наміченого у згаданій «Стратегії-2030» досягнення рівня ВВП на душу населення в 15 тис. доларів США до 2015 року.
Попри те, що Казахстан став провідним постачальником енергоносіїв на світовий ринок, що, безумовно, гарантує економічний розвиток, міністр Келімбетов говорить про «нафтове прокляття»: «З одного боку, це добре, коли реально є нафта й газ і ціни на них тримаються високі. Нема чого хвилюватися, навпаки, можна тільки радіти. Але, з іншого боку, це позбавляє ненафтові сектори економіки стимулів розвиватися та ускладнює процес проведення програм диверсифікації. Ми повинні навчитися жити так, ніби у нас немає нафти».
За запозиченим рецептом відомого «сінгапурського дива», держава сама повинна бути ефективним власником та впливовим гравцем. Попри широку приватизацію 1990-х, від 30 до 40% активів — і найприбутковіших — залишається в її власності: нафтогазовий і нафтохімічний, гірничо-видобувний, металургійний сектори, хімічна промисловість, виробництво і передача електроенергії, телекомунікації, об’єднані під егідою уже згаданого національного фонду добробуту «Самрук-Казина». Що ж до приватного сектору, то уряд не лише диктує правила поведінки, а й за потреби допомагає. До кризи кожне підприємство виконувало власну програму модернізації: зростання обсягів виробництва, впровадження нових технологій, підвищення продуктивності праці тощо. Коли криза унеможливила отримання на це нових кредитів в Європі та США, уряд домовився про китайську кредитну лінію на 13—15 млрд. доларів, аби підприємства продовжили модернізацію.
Нині уряд збирається залучати кошти населення через оголошену програму «народного ІРО», коли громадяни зможуть купувати акції призначених для приватизації державних підприємств. Перші з них — доволі принадні: національна нафтопровідна компанія, енергетична, провідна авіакомпанія «Ейр Астана». За словами Кайрата Келімбетова, уряд розраховує, що громадяни куплять акцій на 200 млн. доларів, а ще до 300 млн. доларів отримають від пенсійних фондів: у Казахстані давно вже перейшли від солідарної пенсійної системи до накопичувальної.
На відміну від категоричного «ні» Росії запропонованій Києвом формулі «3+1» участі України в Митному союзі Росії, Казахстану та Білорусі, офіційна Астана готова розглядати варіанти. Свого часу Астана щиро вітала ще саму ідею укладання угоди про зону вільної торгівлі між Україною та ЄС. «Уже третина нашого експорту припадає на Європейський Союз, — казав тоді посол Казахстану в Україні Амангельди Жумабаєв. — А якщо спільний європейський ринок включить у себе Україну, то цілком очевидно, що цей ринок стане і ближчим, і доступнішим для продукції з Казахстану». Тепер уже віце-міністр закордонних справ Жумабаєв, який опікується відносинами з країнами СНД, радить Києву скористатися багатообіцяючим інструментом доступу до ринку МС у 170 млн. населення — створення спільних підприємств, які Казахстан заохочує податковими пільгами, зокрема найнижчою ставкою ПДВ у 12%.
На запитання, що вже виграв Казахстан від участі в МС, пан Жумабаєв каже про зростання на 40% товарообігу. Екс-посол в Україні втішається, що й обсяги українсько-казахстанської торгівлі цього року досягнуть докризового рівня в чотири мільярди доларів.
Сусіди і традиційні партнери Казахстану й надалі утримуватимуть пріоритетні позиції для пошуку та реалізації нових ідей кооперації. Так, в Астані вважають за доцільне вироблення спільної політики щодо поставок зерна на світовий ринок за обставин, коли Україна, Казахстан і Росія утримують 20% світового ринку. І тут я розлого розповідаю міністрові Келімбетову про оголошені урядові очікування від земельної реформи в Україні: мовляв, постане цивілізований ринок, нарешті, обіцяють з’явлення великих іноземних інвестицій. А як у Казахстані? Там лише стримано посміхаються: «Обіцяють завжди багато». І відповідають вичерпно: «Як на нас, то 49 років оренди — цілком досить». І ще додають: «Земля — це те, через що відбуваються революції».
