Кожного дня читаю у російських газетах апокаліптичні прогнози майбутнього Калінінградської області. Скоро, вже дуже скоро бідні калінінградці опиняться за залізною завісою й змушені будуть сподіватися на прихильність литовських консулів для того, щоб відвідати маму, брата, коханку, Кремль. Калінінградських дітей навіть на спеціальному поїзді привезли до Москви, щоб вони востаннє подивилися на білокам’яну. Однак на ситуацію можна подивитися з другого боку — неросійського. Вже котрий тиждень я допікаю своїх знайомих західних дипломатів описанням такої собі візової процедури. Уявіть собі — пропоную я їм — 2009 рік. Литва вже увійшла не тільки до Європейського Союзу, але й до Шенгенських угод. Кордону з Європою в Литві більше немає, з Вільнюського аеропорту літаки без будь-яких перевірок паспортів і віз відправляються до інших країн ЄС, з Вільнюського вокзалу вирушають швидкісні поїзди на Берлін і Варшаву. І от в цій ситуації рядовий громадянин Російської Федерації (або України, чому б ні), вкрай зацікавлений у нелегальній роботі на Заході, відправляється до литовського консульства в Москві. Він говорить консулу, що збирається відвідати тітку, Ганну Мухамедівну Мухамеддінову-Бурбон, яка проживає в Калінінградській області його ж рідної Російської Федерації. Втім, він про це й не зобов’язаний говорити, адже він їде з Росії в Росію. Однак припустимо, що і про це Євросоюз с Росією домовиться, припустимо навіть, що племінник пані Бурбон змушений буде пред’являти запрошення від любої тітоньки... Уявіть собі, яка кількість фірм у Калінінграді, Совєтську, Черняховську та й просто у Москві у кількох метрах від литовської амбасади буде штампувати такі запрошення!
І от племінник без будь-яких проблем одержує шенгенську візу, виходить собі з поїзда у Вільнюсі і спокійнісінько пересідає на літак до чудового міста Лісабона. «Ну тоді, — говорить мені один знайомий дипломат, — ми будемо перевіряти паспорти у аеропорті»!
Ну гаразд. Змінимо сценарій. Наш племінник пересідатиме на вокзалі на електричку до Польщі, у Сувалках робить ще одну пересадку і вже у Варшаві сідає — так-так — на літак до південного міста Лісабона... «Ну тоді, — говорить мені інший дипломат, — ми перевірятимемо паспорти в поїздах!». Однак це вже не Шенген, панове... А тепер уявiмо собі, скільки таких племінників одержить візи без зайвого клопоту і не доїде до Калінінграда...
Європейці рішуче не бажають зізнаватися, що вони потрапили у найбільшу пастку в історії свого знаменитого об’єднання, що після прийому Литви до Шенгену і запровадження візового режиму для відвідин Калінінградщини вся система контролю для перебування в Європі виглядатиме анекдотичною, що насправді вже сьогодні шенгенський режим із усіма його перевагами й недоліками існує як бар’єр лише для тих, хто бажає шанувати закон, а не для тих, хто його обходить, а калінінградська проблема цю ситуацію лише легітимізує. Європейці мали б домовлятися із Росією не про це. Не про Шенген для відвідин Калінінграда, а про особливий режим відвідин області з російського боку. Калінінград мав би стати областю, відкритою для європейців — і, звичайно, самі калінінградці мали б переваги для подорожей до Європи — однак відвідини самої області мешканцями інших регіонів Росії та громадянами країн, із якими Росія має безвізовий режим, мали б регулюватися спеціальним законодавством самої Російської Федерації. Приблизно так, як це відбувається сьогодні із Гонконгом, який за умов іншого режиму давно б перетворився із символу процвітання у символ постачання безправних, переляканих життям гастарбайтерів.
Однак все це залишається ілюзією. Росія не бажає усвідомлювати, що її найзахідніший регіон просто необхідно поставити у особливі умови існування, дбаючи насамперед про майбутнє його мешканців. Захід, натомість, воліє поважати правила. Саме тому ще до кінця цього десятиріччя ми обов’язково спостерігатимемо, як суворі правила в’їзду до Європи луснуть на наших очах, як червона повітряна кулька, що її Ганна Мухамедівна Мухамеддінова-Бурбон колись надіслала своєму смоленському племіннику Васі Тягнисьвєвропу на день піонерії...
