Лідери Китаю «не виносять сміття з хати». Тому арешт члена політбюро, одного з керівників Комуністичної партії в Шанхаї Чень Ляньюя за обвинуваченнями в корупції спричинив шок у всій країні. Деякі припускають, що арешт насправді є частиною боротьби за владу, і президент Ху Цзіньтао демонструє свою владу стосовно місцевого діяча влади, який перешкодив національній політиці.
Хоч якою б була справжня підоснова падіння Ченя, і хоч як би посилювалися перевірки на предмет корупції відносно інших керівників високого рангу, дані й докази, недавно опубліковані урядом і багатопрофільними установами, вказують на те, що влада веде ар’єргардний бій проти дедалі вищої хвилі корупції.
Задумайтеся над сумною статистикою, нещодавно опублікованою Верховною народною прокуратурою (ВНП). У середньому з 2002 по 2005 рік щорічно стосовно понад 42 тисяч урядових чиновників проводили розслідування на предмет корупції, при цьому більше ніж 30 тисячам на рік висували обвинувачення в кримінальних злочинах.
Ці приголомшливі цифри не стосуються економічних злочинів у недержавній сфері. Наприклад, тільки в 2005 роки Комісія з контролю банківської діяльності (ККБД) розкрила порушення, пов’язані зі зловживаннями коштами на суму 767,1 млрд. юанів (93,7 млрд. доларів). ККБД розкрила 1272 злочини та наклала стягнення на 6826 банківських службовців (зокрема на 325 керівників вищої ланки). За словами Е Фена, генерального директора ВНП, «у фінансових установах майже будь-якої категорії почали здійснюватися злочини, пов’язані зі вимаганням хабарів за видачу кредиту».
Попри періодичні антикорупційні кампанії уряду, справа просувається повільно. Навпаки, як відкрито визнав Е Фен, кількість справ, пов’язаних із корупцією, «продовжує зростати». Справді, міжнародні оцінки цього показника показують, що влада, можливо, опинилася у патовій ситуації або навіть здає позиції в боротьбі. Згідно з Corruption Perception Index від організації Transparency International — найбільш широко використовуваним стандартом для оцінки думки бізнесменів і експертів відносно корупції в різних країнах, — Китай у 2005 році перебував на 78-му місці з 158-ти країн, а це означає, що з 2000 року ситуація не особливо покращилася.
Хоча економічні збитки від хабарництва неможливо точно оцінити кількісно, непрямі свідчення показують, що втрати значні. Керівники ТНК часто називають Китай серед переважних напрямів капіталовкладень, але багато хто з них, разом із тим, скаржиться на безконтрольне хабарництво. Згідно з опитуваннями Світового банку щодо інвестиційного клімату, майже 4000 фірм, які працювали в Китаї в 2002—2003 роках, 27% описували корупцію як «суттєвий стримуючий чинник» для їх комерційних операцій, а 55% повідомили, що давали хабарі урядовим бюрократам і/або місцевим діловим партнерам.
Аналогічно Ху Аньган, професор економіки з Пекінського університету Синьхуа, оцінив, що корупція сама по собі в 1999—2001 роках призвела до економічних втрат на суму 1293 мільярдів юанів (156 млрд. доларів), або 13,2% від ВВП. Недивно, що найбільше постраждав від корупції сектор фінансових послуг, який втратив 547 млрд. юанів (6,25% від ВНП). Шахрайство з державними асигнуваннями обійшлося в 2,4% ВВП, розкрадання доходів від приватизації — майже в 2,1% ВВП, а контрабанда призвела до втрати понад 1,1% ВВП. Китайський уряд не наклав цензурної заборони на страхітливі викриття професора Ху та не спростував їх.
Найсерйозніша перешкода в боротьбі з хабарництвом — це слабкість судової системи, особливо на місцевому рівні. Оскільки здебільшого державна корупція поширена на рівні округів, міст і сіл, зазвичай вона пов’язана зі зловживаннями місцевих державних чиновників. Однак оскільки влада цих дрібних бюрократів майже абсолютна, вони контролюють також і канали, якими можуть надходити скарги. Справді, за ще одним із шести «провідних показників» Світового банку, «Правова держава», Китай також здав позиції за останні роки, з — 0,28 у 1998 році до — 0,47 у 2005 році, коли Китай займав 124-те місце зі 208-ми країн у цій категорії.
Розуміючи, що юридичними засобами багато не досягти, зневірені жертви хабарників дедалі частіше вдаються до неюридичних методів, таких як страйки, демонстрації, сидячі страйки, щоб привернути увагу преси та суспільства. Деякі навіть виносять свою боротьбу на рівень провінційної та центральної влади, чим і спричинене різке збільшення кількості інцидентів, пов’язаних із «порушеннями громадського порядку», по всій країні. Тоді як у 1993 році, за даними Міністерства суспільної безпеки, спостерігалися лише 8,7 тисяч таких випадків, до 2005 року їхня кількість зросла вдесятеро — до 87 тисяч.
Не варто й казати, що неправильне улагодження урядом таких заворушень або рішення про їх силове придушення лише посилить невдоволення в суспільстві. Фактично, питання про те, чи вдасться уряду приборкати корупцію, особливо на місцевому рівні, стане індикатором легітимності цього уряду. Невдача означатиме небезпеку серйозних політичних наслідків, зокрема — спонтанної ескалації антиурядової діяльності.
Фрідріх ВУ — ад’юнкт-професор в Інституті оборонних і стратегічних досліджень Наньянського технологічного університету.
