Молодій незалежній державі Україні дають поради — з ким вступати в союзи, а з ким — боронь Боже. Порадники є в Москві, є і в Мінську, слухачі є в Києві й далеко за його межами.
Поради, що даються в столицях братніх держав, одноманітні: Україна повинна приєднатися до російсько-білоруського союзу з тим, щоб колись створити єдину слов’янську державу. Спікер Держдуми Росії Геннадій Селезньов, який озвучив цю — навряд чи лише свою власну ідею — в Києві, мав повне право почуватися в українській столиці повноважним господарем — адже досі український Президент щоразу їздив до Москви за порадою й підтримкою, а не навпаки; народ України обрав собі парламент, мало не половині якого держава, та ще й самостійна, не потрібна (в усякому разі на словах); Україна має чималий борг перед Росією, віддавати який — нічим. Якщо ж держава не поважає сама себе, принаймні її перші особи — то чому Селезньов мав у Києві поводитися по-іншому, тобто не пов’язувати ратифікацію Державною думою договору про дружбу та партнерство з Україною з інтенсивністю контактів Києва та НАТО і необхідністю встановлення союзу?
І чому, власне, Лукашенко та білоруський прем’єр-міністр Лінг не мають у такому разі права використати цю ж українську слабинку та не натякнути, що без входження України до союзу не може бути й мови про ратифікацію договору про державні кордони?
Адже й Селезньов, і Лукашенко використовували не що інше, як публічні заяви українських політиків, у тому числі й перших осіб держави — про те, що з кризи потрібно виходити лише разом, що зв’язки потрібно інтенсифікувати, що без Росії взагалі нічого не може бути, бо вона є головним стратегічним партнером України. Дарма, що сьогоднішній Росії нічим поділитися, крім власної кризи та програми уряду, яка більше нагадує «Короткий курс історії ВКП(б)», дарма, що Білорусь сама себе загнала в міжнародну ізоляцію. І дарма, що за цих умов Україна — фактично їхня остання надія.
Вже проста політична логіка вимагає від українського керівництва не традиційних поклонів Білокам’яній, а негайного виконання передумов, які б дали можливість із часом розпочати переговори про вступ до Європейського Союзу. Така ж проста логіка підказує, що якщо хтось і допомагатиме Україні в боротьбі з кризою — то це сама ж Україна, а не Захід і тим більше не Росія. І ця ж логіка підказує, що ще трохи — і нас дійсно перестануть сприймати всерйоз — з кожним поводяться так, як він дозволяє.
№190 06.10.98 «День»
При використанні наших публікацій посилання на газету обов'язкове. © «День»
