Своєю нездатністю справедливо вирішити питання Кіпру Європейський Союз ризикує відправити Туреччину прямо в обійми розлюченої Росії. Недавно в Стамбулі пройшла конференція, на якій колишній міністр закордонних справ Німеччини Йошка Фішер заявив: якщо ЄС відштовхне Туреччину і не розбереться в своїх і без того непростих стосунках з Росією та Іраном, він ризикує опинитися лицем до лиця з новим троїстим союзом.
Комусь думка про це може здатися притягнутою за вуха. Однак якщо поглянути на напрямок, у якому йде розвиток зв’язків Європейського Союзу з Росією та Туреччиною, то слова Фішера не покажуться такими вже надуманими. За останні роки в Росії і Туреччини з ЄС склалися абсолютно різні стосунки. Росія, оскільки її дратують постійні повчання з прав людини та вимоги з боку ЄС, щоб вона надала чужакам доступ до своїх газопроводів, займає все більш антиєвропейську позицію. Цього року російське керівництво вже попередило європейців, що, коли ті не йтимуть активніше на співпрацю, то вони продаватимуть газ не до Європи, а до Азії.
Туреччина останнім часом йшла абсолютно іншим шляхом: вона зближувалася з ЄС, у грудні минулого року почалися навіть переговори про її вступ до Союзу. Однак незабаром від нинішньої близькості може не залишитися й сліду. Оскільки турки починають усвідомлювати, що багато які країни-члени ЄС, у тому числі, Франція й Німеччина, абсолютно не налаштовані бачити їх у лавах Союзу, вони також стають все менш налаштовані з цим Союзом взаємодіяти. А якщо переговори Туреччини з ЄС, намічені на осінь, закінчаться нічим — що доволі ймовірно, — то їх результатом стане вибух турецького націоналізму.
А проваляться переговори через Кіпр. Туреччина не ратифікує документ про розширення митного союзу з ЄС, що передбачає відкриття портів, на десять нових його членів, до числа яких входить і Кіпр, якщо Союз не виконає свою обіцянку відновити торговельні зв’язки з окупованим Туреччиною Північним Кіпром. Однак ЄС зробити цього не зможе, оскільки Кіпр наклав вето на цю ухвалу.
Як Росія, так і Туреччина не цілком визначилися, чи бути їм частиною Європи. Проєвропейські фракції в цих країнах борються з традиціоналістами, які пропонують дивитися не на Захід, а на Схід — для Росії це Китай, для Туреччини — Близький Схід, для обох до того ж — Центральна Азія. І в обох країнах постійно загрожує вирватися на поверхню жорсткий, завжди готовий до відсічі й іноді параноїдальний націоналізм.
Більшість росіян вважають, що період влади Горбачова, коли вони втратили свою імперію, був часом національного приниження, і гірко шкодують про те, що в 90-тi роки Борис Єльцин у зовнішній політиці підлабузнювався до поблажливого Заходу. Більшість із них раді, що високі ціни на нафту і більш жорстка дисципліна при Володимирі Путіні відновили силу й позиції Росії на міжнародній арені. Багато які високопоставлені фігури в російській системі безпеки вважають НАТО ворожою організацією, сенс існування якої — протистояння Росії. Вони гадають, що мета НАТО — оточити країну, тим часом підбурюючи різні її частини до відокремлення.
Туреччина перестала бути імперією набагато раніше, але біль 20-х років минулого сторіччя, коли на її територію вторглися війська відразу декількох західних держав, вона не забула і не пробачила. Коли в Західній Європі туркам нагадують про те, що їхня країна не вибачається за різанину вірмен 1915 року або заговорюють про автономію турецьких курдів, то західноєвропейцям, скоріше за все, скажуть у відповідь, що вони знову займаються відродженням старих схем, спрямованих на розкол Туреччини. Окрім того, багато хто в Туреччині ображений тим, що деякі країни ЄС негативно налаштовані до заявки Туреччини на вступ до ЄС, і звинувачують європейців у расовій та релігійній упередженості.
Звичайно, в якійсь мірі й те, що думають росіяни, і те, що думають турки, має під собою підстави: що стосується Росії, то на Заході (хоч скоріше у Вашингтоні, аніж у Європі) дійсно є люди, які вже багато років намагаються її послабити; що до Туреччини, то в Європі дійсно є певна меншина (до якої входить і римський Папа), яка вважає, що ЄС має бути своєрідним «клубом для християн».
В обох країнах проводиться в життя жорстка доктрина національної єдності, яку повністю поділяють військовий істеблішмент і апарат державної безпеки. І курдським, і чеченським сепаратистам, як твердять спецслужби і військові, допомагають «іноземні сили». У Туреччині багато хто впевнений, що коли дати курдам-сепаратистам більше прав, то держава взагалі розвалиться. У Росії про будь-кого, хто заговорює про розв’язання чеченської проблеми шляхом переговорів, тут же скажуть, що він не патріот своєї країни.
І Росія готується підставити Туреччині, знехтуваній Європейським Союзом, плече співчуття. За останні п’ять років зв’язки між цими двома державами, колись такими ворожими одна одній, посилилися надзвичайно. Сьогодні Туреччина посідає друге місце в списку торговельних партнерів Росії після Німеччини: загальний обсяг російсько-турецької торгівлі становить 20 млрд. доларів на рік. Кожного року до Туреччини приїжджає до двох мільйонів російських туристів. Обидві країни не довіряють США, що займаються просуванням демократії в регіоні. Обидві держави жорстко придушують терористичні угруповання, що загрожують населенню (в Росії це чеченці, в Туреччині — курди). І кожній із них подобається в іншій те, що ні з того, ні з іншого боку не чути моралізування про права людини. Минулого року Путін і прем’єр-міністр Туреччини Реджеп Таїп Ердоган зустрічалися чотири рази, а російські дипломати вже видають ліричні пасажі на тему «Туреччина і Росія — союз провідних євразійських держав».
Якщо ЄС поведе себе необережно, він відправить Туреччину прямо в обійми Росії. А якщо ці двоє гратимуть ще й заодно з Іраном, з яким і в тієї, і в іншої держави вже налагоджено добрі стосунки, ЄС зіткнеться з могутнім і потенційно ворожим тріо: два великих постачальники нафти та газу плюс Туреччина, через яку проходять найважливіші трубопровідні маршрути до Європи.
У Росії та Туреччині наростають антиєесівські настрої, і, якщо Союз навряд чи можна звинувачувати в зростанні авторитаризму і націоналізму за Путіна, то позиції антизахідників у Туреччині підживлюються саме за рахунок його неспроможності справедливо вирішити питання Кіпру. І якщо ЄС не вирішить цю проблему, то тривожний прогноз Йошки Фішера стане реальністю.
Чарльз Грант — директор Центру європейської реформи, незалежного аналітичного центру, що займається просуванням реформ всередині Європейського Союзу.
