У нашій країні так багато говориться про досягнення енергонезалежності й енергобезпеки, що виникає стійке відчуття якоїсь вистави, покликаної насправді приховати зовсім інші наміри.
Справді. Енергетичним і вугільним міністром Юрієм Бойком, а також прем’єр-міністром Миколою Азаровим сказано багато солодких слів про поставки, які ось-ось очікуються, в наші порти великої кількості тонн зрідженого газу і що для цього робляться такі зусилля, які без натяжки можна назвати героїчними. Зокрема, на телеканалах наш головний газовий міністр повідомив, що з нашим стратегічним партнером Азербайджаном досягнута угода про постачання в Україну 5 млрд кубічних метрів газу, а в недалекому майбутньому — понад 10. Для прийому цього об’єму та газу від інших постачальників буде побудований порт з терміналом і ще багато чого вкрай необхідного.
Незважаючи на безліч слів і запевнень, що супроводжувалися биттям себе в груди і обіцянками не допустити і забезпечити, все більше сумнівів у тому, що чинна влада насправді хоче домогтися декларованої мети.
Повернемося до того, як поставлено завдання. У світі в галузі видобутку і транспортування газу сталася технологічна революція. У Північній Америці газу добувається стільки, що виник надлишок пропозиції. У результаті, по-перше, там газ значно подешевшав, порівняно з європейською ціною в 3—5 разів, по-друге, потік зрідженого газу з Північної та Південної Африки, а також Перської затоки спрямувався до Європи. До речі, видобуток газу зростає в Азії й Австралії. Додамо до цього країни Центральної та Південної Америки й одержимо, що газу добувається досить багато, і багато хто готовий його продавати. Середня ціна на цей вид палива падає. Цілком зрозуміло бажання нашої влади частково замістити російський газ із труби зрідженим.
Але тут виникає проблема об’єктивна. Гідрологічні умови чорноморських проток такі, що вони не в змозі пропустити великої кількості танкерів із газом. Адже через протоки повинні проходити й інші кораблі. Тим більше, що Туреччина з екологічних міркувань прагне обмежити прохід великої кількості кораблів. Отже, якусь кількість газу звідти отримати можна, але це не дуже змінить наш баланс.
У таких умовах поставки зрідженого газу з Азербайджану, а в майбутньому з інших країн Центральної Азії, можуть стати реальною альтернативою газу російському. Тим паче, що плече постачання з грузинського порту до України морем досить коротке. Човниковий рух танкерів дозволить мати їх обмежену кількість, що також важливо у питанні транспортних витрат.
Загалом азербайджанське джерело газу бачиться вельми перспективним. Це, до речі, раніше нас оцінили сусідні країни Румунія та Болгарія, уклавши з Азербайджаном відповідні угоди і без особливого галасу, на відміну від нас, почали їх реалізацію.
Восени міністр Бойко відвідав Баку, провів, як тоді вважили, успішні переговори, і сторони практично підготували відповідні документи, які мали бути підписані під час перебування президентів України й Азербайджану в Давосі. Але відповідь «Газпрому» завершилася на цьому етапі повним фіаско. Угода не підписана, за інформацією сторін — відкладена. Найсумніше те, що невідомо, коли її підпишуть. А якщо це так, то невідомо, навіщо взагалі будувати термінал, який приречений простоювати або приймати невелику кількість танкерів.
Як писала азербайджанська газета «Дзеркало», а також московська «Независимая газета», каменем спотикання стало постачання української зброї до Вірменії. Восени минулого року здійнявся скандал через постачання зброї з Молдови до Вірменії. Представники Баку тоді відповіли на це так жорстко, що прем’єр-міністрові Владу Філату довелося терміново їхати в азербайджанську столицю і обіцяти, що такого більше не повториться.
Уже тоді бакинські газети писали, що щось подібне відбувається і з Україною. Враховуючи досить теплі та дружні стосунки наших країн, азербайджанські офіційні особи в бесідах із автором висловлювали впевненість, що цей неприємний епізод буде врегульовано за участі перших осіб двох держав. І начебто трапилося те, що і стало основою для плідної роботи з підготовки угоди для підписання її в Давосі. І раптом така несподіванка. Як пояснило «Независимой газете» обізнане джерело, «якщо хочуть купувати газ в Азербайджані, то нехай не продають зброю Вірменії».
Позиція Баку зрозуміла і давно відома. Азербайджан намагається за будь-яких умов перешкоджати продажу зброї Вірменії. Кожен, хто хоче це робити, повинен це враховувати. У більш загальному сенсі — всі, хто мають справу з Вірменією, матимуть проблеми з Азербайджаном. Авторові розповідали в Баку, що відомій південнокорейській фірмі було відмовлено в підписанні контракту на будівництво низки об’єктів у Баку лише тому, що вона щось будувала у Вірменії. Для Баку ця позиція є принциповою. І від цього там ні йоту не відступають.
Тоді виникає перше питання. Ті, хто з української сторони підписував документи і здійснював постачання зброї до Вірменії, про цей загальновідомий факт не знали? Не могли не знати, а це означає: діяли свідомо з метою підриву енергобезпеки країни. В будь-якому разі, виникають такі підозри.
Друге питання вже пов’язано з вищою посадовою особою країни. Вочевидь, що такі проблеми виникали на перемовинах із президентом Азербайджану. Про них було відомо давно, і наш гарант, якому підпорядкована зовнішня політика, відповідні запевнення давав, інакше азербайджанська сторона не вела б переговори у вересні з Юрієм Бойком і не брала участі в підготовці відповідних документів. Тоді чого варте слово нашого президента, і як його обіцянки повинні сприймати наші зарубіжні партнери?
Третє питання, і для нас украй важливе. Президент Янукович узагалі контролює своїх підлеглих, чи в змозі він це робити? І де хвалена владна вертикаль, вірніше, як вона працює? Складається враження, що вона існує лише на словах, якщо кожне відомство діє, як йому хочеться. Як кажуть, ліва рука не знає, що робить права. Якщо така якість нашого державного управління, то цілком закономірне питання про фахову відповідність тих, хто цим займається. У тому числі й у вищих ешелонах влади.
Тут вимальовується ситуація, що в нашому державному апараті діють кола, які цілеспрямовано підривають безпеку країни, зокрема енергетичну. І на користь сусідньої країни.
Виходить, що чиновницький апарат, щоб здобути певні преференції (від такої підозри важко відмовитися), просто ігнорує вказівки президента і працює лише заради своїх інтересів.
І нарешті. Виходить, що весь цей галас довкола організації поставок до України зрідженого газу не що інше ніж димова завіса, покликана налякати й обдурити «Газпром», домогтися від нього зниження ціни на російський газ. Щодо того, щоб налякати та шантажувати російського газового монополіста, не слід вводити себе в оману. У московських владних коридорах зібрався народ не з полохливих, їх такими дитячими хитрощами не візьмеш. Навряд чи вони погодяться за «здорово живеш» відступити, тим паче, що їм вітер у спину не дме і квапитися їм не потрібно. Адже гроші за поставлений газ наша країна платить.
Невідомо, скільки грошей отримає Україна за постачання зброї до Вірменії. Але те, що тепер на стосунки з нашим стратегічним партнером Азербайджаном з вини виключно українських можновладців чекає серйозне випробування, то це очевидно — результат цілком зрозумілий. І хто за весь цей комплекс збитків для України відповідатиме? Адже рано чи пізно робити це доведеться. Таке життя і така політика.
