Політикою в галузі національної безпеки в адміністрації обраного президента Барака Обами займатиметься доволі незвичайна команда. На перший погляд, її склад суперечить деяким загальноприйнятим критеріям підбору кадрів: вважається, що якщо президент включає до складу кабінету людей із власною політичною базою підтримки, яких у разі чого буде непросто звільнити, він тим самим послаблює власні важелі контролю. Аналогічно призначення на пости радника з національної безпеки, держсекретаря та міністра оборони осіб, що мають погляди, які давно усталилися відносно політичного курсу країни, змусить президента витрачати багато сил на залагодження суперечок між своїми «вольовими» радниками.
Аби підібрати саме таке «сузір’я», обраному президенту знадобилася чимала політична мужність і чимала впевненість у собі — вельми цінні якості для людини, перед якою постало завдання навести лад у міжнародному устрої, що розпадається. За цих умов зневага до традиційних критеріїв, можливо, якраз і забезпечить передумови для творчого підходу. Напевно, Обама та його кандидат на пост держсекретаря — сенатор Гіларі Клінтон — дійшли до висновку, що інтереси країни й відданість служінню суспільству вимагають від них співпраці.
Ті, хто сприймає фразу «друзі-суперники» буквально, не розуміє суті взаємовідносин між президентом і держсекретарем. Я не знаю жодного винятку з наступного правила: держсекретар користується впливом лише в тому випадку, якщо його сприймають як «руку президента». Будь-яка інша ситуація послабляє позиції президента, а держсекретаря просто виштовхує на узбіччя. Вашингтонський млин витоків та інсинуацій почне працювати на повну потужність, намагаючись максимально поглибити будь-який видимий розкол між ними. Уряди інших країн також постараються скористатися подібними розбіжностями, розробивши альтернативні лінії відносно Білого дому й Держдепартаменту. Щоб зовнішня політика здійснювалася ефективно, а Держдепартамент відігравав у ній істотну роль, необхідно, щоб президент і держсекретар мали однакові погляди на міжнародний устрій, спільні стратегічні цілі й тактику їхнього досягнення. Неминучі розбіжності повинні залагоджуватися за закритими дверима; більш того, чим краще держсекретар уміє зберігати конфіденційність, висловлюючи свої застереження та сумніви, тим вища ймовірність того, що президент до них дослухається.
Американська дипломатична служба — неоціненний інструмент, вигострений багатьма поколіннями відданих справі професіоналів. Як і будь-яка елітна структура, вона відрізняється певною клановістю. Думки людей, які не пройшли весь шлях службовими сходинками від самого підніжжя, тут не завжди сприймаються всерйоз — можливо, через думки про те, що ці люди могли б не здати «іспиту» з дипломатичного професіоналізму. Держсекретарів часто виводить із себе заплутаність внутрішніх процедур, а президенти у своїх мемуарах нарікають на нерозторопність Служби.
У повсякденній роботі Держдепартамент, по суті, є гігантською машиною для обробки телеграм, що реагує на тисячі донесень, що надходять із представництв по всьому світу. В переважній більшості випадків ідеться про поточні питання; якого-небудь інституційного фільтра, що відсіває неважливе від головного, зовнішньополітичне відомство не має. Велика частина телеграм і відповідей на них проходить через численних заступників держсекретаря: лише невеликий відсоток доходить до нього самого, і ще менше досягає Білого дому. В Держдепартаменті немає структур, які дозволяють органічно вписати у його діяльність геополітичні і стратегічні міркування. Хоча там існує Рада політичного планування, діяльність цього органу часто зводиться до другорядних напівабстрактних дискусій, не пов’язаних з оперативною роботою, а ще частіше — до підготовки текстів виступів керівництва.
Нинішній кандидат у держсекретарі, безсумнівно, володіє лідерськими якостями, що дозволяють зламати відсталі стереотипи й зіграти вирішальну роль на будь-яких переговорах. Її першочергові завдання — забезпечити стратегічні установки та реорганізувати Держдепартамент, щоб надзвичайний потенціал дипломатичної служби у плані збирання й обробки інформації доповнювався такою ж високою ефективністю прийняття рішень. Ця роль держсекретаря має особливе значення у зв’язку з тим, що організаційно Держдепартамент більше орієнтований на власного шефа, ніж на Білий дім.
Ніколи ще радником президента з національної безпеки не призначалася людина з таким досвідом військового керівництва, як відставний генерал Джеймс Л. Джонс — колишній командуючий Корпусом морської піхоти й об’єднаними збройними силами НАТО в Європі. У результаті радник неминуче стане не лише помічником президента, але і гратиме істотну роль у виробленні політичного курсу на основі свого гігантського, ледве не унікального досвіду.
Твердження про те, що радник із національної безпеки повинен грати роль «регулювальника руху», а не учасника процесу прийняття політичних рішень, має радше теоретичний, аніж практичний характер. Жоден президент не захоче, щоб роль його радника обмежувалася складанням схем інформаційних потоків, як учать на факультетах державного управління. Якщо якому-небудь відомству вдалося настояти на своїх бюрократичних привілеях щодо Білого дому, можна сказати, що останній уже майже програв битву. Крім того, оскільки радник із національної безпеки регулярно зустрічається з президентом, встановити на практиці відмінність між менеджерськими функціями та порадами відносно політичних рішень неможливо з суто психологічних причин.
В ідеалі завдання радника з національної безпеки — дбати про те, щоб політичні кроки не зазнавали невдачі через обставини, які потрібно було передбачити заздалегідь, а можливості не втрачалися, бо ми не змогли їх вчасно розгледіти. Радник має гарантувати, що президенту будуть представлені всі можливі варіанти дій, а виконання прийнятого рішення відповідає його духу. Відомства часто розглядають прийняття власних рекомендацій як питання престижу й мають тенденцію тлумачити прийняті рішення в тому сенсі, який вкладався у їхні пропозиції. Таким чином, роль радника з національної безпеки, який повинен за необхідності наполягати на наданні додаткових варіантів дій або їхньому ретельнішому опрацюванні, а також на точності виконання, не завжди сприймається з ентузіазмом.
Радник за визначенням має таку важливу перевагу, як «доступ до тіла». Його кабінет знаходиться за 50 футів від президентського; для порівняння — держсекретаря відділяє від Білого дому десять хвилин на машині. Вважається, що це дає раднику особливий доступ до першої особи. Крім того, його посадові обов’язки пов’язані майже виключно з проблемами, які хвилюють особисто президента. У держсекретаря є багато «клієнтів» по всьому світу, що вимагають його уваги, і далеко не всі вони цікавлять главу держави. Крім того, держсекретар часто перебуває в зарубіжних відрядженнях, а радник із нацбезпеки майже завжди у президента «під рукою». Його особливі стосунки з главою держави вимагають особливого такту, який радники — включаючи мене самого — виявляють не завжди.
Той факт, що пост міністра оборони Обама зберіг за Робертом Гейтсом, вносить у процес формування нової команди важливий елемент урівноваження. Він — єдиний з основних її гравців, для кого це стало завершальним, а не початковим етапом участі в політичному процесі. Погодившись залишитися на чолі Пентагона на перехідний період, він не має особистої зацікавленості в підкилимній боротьбі, що супроводжує прихід до влади будь-якої нової адміністрації. Зупинившись на кандидатурі Гейтса, Обама та його радники чітко розуміли, що він збереже вірність своїм колишнім переконанням. У нього попереду важка адаптація до нових колег — упевненість у тому, що це йому під силу, дає діяльність Гейтса в адміністрації Буша, цілковито позбавлена вузькопартійного підходу. Його завдання — забезпечити спадкоємність і водночас розчистити шлях новизні.
Форма, звісно, — не заміна змісту. Але навіть із цим застереженням склад нової команди у галузі національної безпеки пробуджує надію, що Америка долає розкол і готова повною мірою скористатися своїми можливостями.
Генрі Кіссінджер обіймав пости радника президента з національної безпеки й держсекретаря в адміністрації Річарда Ніксона та пост держсекретаря в адміністрації Джеральда Форда
