Анатолій ГУЦАЛ, перший заступник директора Національного інституту проблем міжнародної безпеки:
— Внаслідок внутрішньої нес табільності та необхідності терміново вирішувати внутрішні питання нове грузинське керівництво буде цілком зациклене на цьому. Отже, участь в якихось міжнародних проектах буде заморожена, очікувати від Грузії нових ініціатив у рамках того ж ГУУАМ не слід. У зв’язку з повною зміною керівництва можлива поява й нової парадигми зовнішньої політики грузинської держави. Однак слід враховувати, що нові політики, які зараз у Тбілісі приходять на зміну колишнім, не мають такого досвіду. Якщо говорити про загрози міжнародної безпеки у зв’язку з ситуацією в Грузії, то, безумовно, будь-яка нестабільність у державі тим або іншим чином позначається на її сусідах. Безпосередньо на Україну ця ситуація вплинути не може, однак непрямий вплив можливий. Сценарій дестабілізації, що «спрацював» в одному місці, має тенденцію «переповзати» на інші країни. І це питання є болючим для всіх сусідів Грузії, включно з Україною.
Вадим КАРАСЬОВ, директор Інституту глобальних стратегій (ІГЛС):
— Тбіліська осінь-2003, очевидно, із тих, які в історичній перспективі можна визначити як «безпрецедентний прецедент». Безпрецедентність у тому, що під час цих подій Грузія фактично вийшла із політичної логіки пострадянськості. Із посткомуністичної трансформації грузинське суспільство увійшло у фазу національно-демократичної революції. Не кажучи вже про те, що тбіліські події перекреслили пострадянське електорально-політичне ноу-хау — модель наступника президентів і керованість зміни еліт.
Чи збереже Грузія своє місце в пострадянському просторі, наприклад, у СНД, або її «збережуть»? Це вже не так важливо, оскільки в будь-якому разі тбіліська пізня осінь 2003 року дала старт розпаду пострадянського простору як геополітичної структури. Можливі ще тимчасові «перезавантаження». Але загалом феномен і геополітичний простір «пострадянськості», «радянського посткомунізму» вийшли на низхідну траєкторію. Що прийде в результаті цього геокультурного та геополітичного зсуву — поки що мало зрозуміло. Хоча вже проглядаються контури нових регіональних та субрегіональних розмежувань і групувань з урахуванням диференціації та відходу від Росії низки регіонів колишнього радянського Закавказзя.
Тбіліський сценарій — один із тих базових сценаріїв, які домінують серед посткомуністичних криз у середньостроковій перспективі (Югославія 1999-го, Україна 2000- 2001 рр. і низка інших держав). Ці кризи я б назвав «кризами електоральних результатів». Схема їхня досить проста — як контрходи на надмірний вплив адміністративного ресурсу використовуються незалежні соціологічні служби, екзит- поли, які, власне, і служать для частини опозиції способом спростування тих електоральних результатів, якими оперує влада. Єдине, чим відрізняються югославська, тбіліська кризи від української: там успішність такого сценарію пов’язана з тим, що в цих країнах була відсутня ключова владна тріада пострадянського простору. А саме: праві, центр і ліві (комуністи). У Грузії, наприклад, опозиція національно-демократичним силам була зосереджена не в центрі, а в регіональних анклавах (в Аджарії, приміром). В Україні такий сценарій має мало шансів на проходження, оскільки на самому центрально-політичному майданчику, тобто у столиці, де штурмуються президентські палаци й береться влада, є чітка структура «праві—центр—ліві», що дозволяє — у разі, якщо налагоджено механізм вирішення таких ситуацій — утримувати владу в більш-менш стабільному стані.
Віталій ПАЛАМАРЧУК, завідуючий відділом політичних стратегій Національного інституту стратегічних досліджень:
— Події в Грузії не є чимось вельми несподіваним, бо дієздатність грузинської влади вже тривалий період під великим питанням. Крім того, не слід забувати, що Грузія — це країна, яка перебуває фактично в стані війни (досі не вирішені питання з Абхазією, Південною Осетією). До того ж, грузинській владі не вдалося забезпечити хоч трохи прийнятного вирішення нагальних соціально-економічних питань — у цій країні, мабуть, одна із найважчих ситуацій на пострадянському просторі із забезпеченням енергоносіями. Не можна також применшувати історичний момент — традиційно цілісність Грузії в усі часи забезпечувалася досить складно. Тобто передумов для загострення ситуації в Грузії вистачало.
Звісно, грузинські події не минуть для України безслідно. Останні роки ця країна позиціонувала себе не тільки як партнер, але і як один із найпослідовніших союзників України. Тому як мінімум те, що відбувається у Грузії, буде предметом для стурбованості України. Крім того, Грузія виступала й виступає як одна із найприйнятніших складових транзиту енергоносіїв «Одеса — Броди». Тепер же цей варіант у найближчій перспективі здається непевним, тому тут українські національні інтереси також певною мірою постраждали.
Що ж до можливості експорту грузинських методів вирішення політичної нестабільності, то я не думаю, що Україна використає цей досвід. По-перше, у нас досить дієздатний парламент, працююча система влади. Крім того, у нас був свій досвід виходу з подібних криз. Я все ж таки вважаю, що, виходячи із загальної тенденції розвитку політичних процесів в Україні (зокрема, враховуючи, що протистояння опозиції з владою у нас часто має більш декоративний, карнавальний характер), грузинський прецедент навряд чи може повторитися в Україні. Однак грузинська ситуація, швидше за все, послужить певним сигналом для влади: слід працювати у площині політичного компромісу, особливо зараз, при вирішенні питання про політичну реформу.
