Десять років тому Семюель Хантінгтон стверджував, що помилки світової політики в епоху після закінчення «холодної війни» були переважно культурними помилками. А саме «конфліктом цивілізацій», що визначився завдяки наявності п’яти або шести основних культурних зон, які спроможні часом співіснувати одна з одною, але які ніколи не зможуть злитися в єдине ціле через відсутність у них спільних культурних цінностей. У цьому твердженні йдеться, що терористичні акти 11 вересня та реакція Сполучених Штатів повинні розглядатися як частина великомасштабної культурної боротьби між ісламом та західною цивілізацією. Ще один підтекст твердження Хантінгтона полягає у тому, що те, що ми на Заході вважаємо універсальними правами людини, є тільки продуктом європейської культури, незастосовним до тих, хто не розділяє споконвічно європейських традицій.
На мою думку, твердження Хантінгтона помилкові. Сер В. С. Найпол, удостоєний нещодавно Нобелівської премії з літератури, написав одного разу статтю під назвою «Наша універсальна цивілізація». Дуже актуально. Зрештою, Найпол — письменник індійського походження, що виріс на Тринідаді. У своїй статті він стверджує, що західні цінності не тільки прийнятні для інших культур, але й що своїми літературними досягненнями він зобов’язаний саме цій універсальності цінностей, отриманій шляхом перетину уявних культурних кордонів Хантінгтона.
Універсальність можна розуміти і у більш широкому значенні, оскільки головною рушійною силою в історії людства є не численність культур, а загальний прогрес модернізації, інституційними виявами якого є ліберальна демократія та орієнтована на ринок економіка. Сьогоднішній конфлікт — це не зіткнення цивілізацій, оскільки йдеться про нерівні за своїми можливостями культурні зони. Те, що відбувається, швидше схоже на ар’єргардний бій тих, хто відчуває загрозу з боку модернізації і, отже, з боку її моральної складової — поваги до прав людини.
Фактично будь-яке право, що коли-небудь відстоювалося протягом історії людства, спиралося на один з трьох авторитетів: Бога, Людину або Природу. Первинне джерело прав — Бог (або релігія) — було відкинуте на Заході ще на початку епохи Просвітництва. «Другий трактат про управління державою» Джона Локка починається довгою полемікою проти тверджень Роберта Філмера про божественне право королів. Іншими словами, саме секуляризм західної концепції прав знаходиться поблизу джерел ліберальних традицій.
Сьогодні це здається головною лінією поділу між ісламом і західною культурою, оскільки багато мусульман відкидають концепцію світської держави. Але перш ніж висловитися на підтримку ідеї невідворотного зіткнення цивілізацій, необхідно розібратися, чому сучасний світський лібералізм виник насамперед на Заході. Зовсім невипадково ліберальні ідеї з’явилися у XVI і XVII століттях, коли Європа була охоплена кривавою боротьбою між християнськими сектами, яка і виявила неможливість релігійного консенсусу як основи для політичних норм. Реакцією Гоббса, Локка та Монтеск’є на такі жахи того часу як, наприклад, Тридцятилітня війна, була заява про те, що релігія і політика повинні бути розділені. Виходячи передусім з інтересів підтримки громадянського миру та спокою.
Іслам сьогодні стоїть перед аналогічною дилемою. Спроби об’єднати політику і релігію тільки розділяють мусульман, як вони колись розділяли християн у Європі. Наші політики цілком справедливо (а не тільки виходячи з міркувань політичної вигоди) наполягають на тому, що нинішній конфлікт — це не конфлікт з ісламом, який є надзвичайно неоднорідним віросповіданням, що не визнає жодного авторитетного джерела інтерпретації основної доктрини. Нетерпимість і фундаменталізм є тільки варіантом вибору для мусульман, тоді як ісламу завжди доводилося стикатися із питанням секуляризму та необхідністю релігійної терпимості, як видно на прикладі реформістського бродіння у суспільстві, що присутнє сьогодні у теократичному Ірані.
Друге джерело прав — позитивістська за своєю суттю думка, що все, що суспільство оголошує правом за допомогою яких-небудь конституційних способів, стає правом, — точно так само не дає жодних гарантій появи лібералізаційних тенденцій, оскільки призводить до культурного релятивізму. Якщо, відповідно до твердження Хантінгтона, права, дотримання яких ми вимагаємо на Заході, виникли виключно внаслідок політичної кризи європейського християнства після протестантської Реформації, що ж тоді може перешкодити іншим товариствам звернутися до своїх власних традицій для заперечення цих прав? Уряд Китаю, наприклад, може запропонувати дуже хорошу аргументацію з даного питання.
І, нарешті, останнім джерелом прав є природа. Фактично, саме природні права, що отримали найбільше визнання у XVIII столітті в Америці, продовжують залишатися формуючим елементом наших міркувань про мораль. Коли, наприклад, ми говоримо, що раса, етнічна приналежність, матеріальне становище чи стать є неістотними характеристиками, під цим цілком очевидно мається на увазі, що ми віримо в існування певного субстрату «людяності», який дає нам право на відповідний захист проти певної поведінки з боку інших груп або держав. Ця віра і є основною причиною неприйняття доказів, що приводяться представниками інших культур, «другосортності» деяких членів суспільства — жінок, наприклад. Більш того, поширення демократичних утворень за межами зони впливу європейської культури в останні десятиріччя XX століття говорить про те, що ми на Заході не самотні у нашій вірі.
Але якщо права людини дійсно універсальні, чи повинні ми вимагати їх дотримання завжди і скрізь? У своїй «Нікомаховій Етиці» Арістотель говорить про існування природних законів справедливості, зазначаючи, проте, що перенесення цих законів на людське суспільство вимагає гнучкості і обережності. Це справедливе зауваження залишається в силі й сьогодні. Ми повинні суворо розмежувати теоретичну віру в універсальність прав людини і реальну практику захисту цих прав у всьому світі, оскільки поняття «людяності» формується у різних соціальних умовах, а отже, права людини у світі розуміються по-різному.
У багатьох традиціоналістських суспільствах, де і вибір, і можливості, що надаються життям, є обмеженими, західне індивідуалістичне розуміння прав викликає сильне неприйняття і роздратування. Це відбувається тому, що західна концепція є невід’ємною частиною процесу модернізації. Стверджувати зворотне — все одно, що приймати наслідок за причину, оскільки наша прихильність до універсальності прав людини творить тільки один компонент концепції універсальної цивілізації, з якої не можна виключити розуміння інших складових сучасного суспільства, а саме — економічної справедливості і політичної демократії.
Френсіс Фукуяма — автор книги «Кінець історії та остання людина», професор політології та міжнародної політекономії в Університеті Джонса Хопкінса (Вашингтон)
