За словами спікера Верховної Ради Володимира Литвина, Президент України Леонід Кучма знову звернеться до парламенту з проханням повторно розглянути питання про відправку українського миротворчого контингенту до складу місії ООН в Ліберії. (Минулого тижня депутати двічі не підтримали це прохання глави держави). У відповідних документах, сказав Литвин, тепер буде чітко записано, що українські вояки не братимуть участь у бойових діях. Тим часом президент Росії Володимир Путін підписав наказ про відправку до Ліберії російського миротворчого контингенту. Дискусія щодо доцільності місії українських вояків у цій африканській країні стала приводом оцінити те, як ми досі просували наші інтереси в Африці. Співрозмовник «Дня», член ініціативної групи зі створення центру співпраці з країнами Африки Руслан ГАРБАР переконаний, що Україна не скористалася й малою часткою шансів закріпитися в цій частині світу. В тому, що співпраця з африканськими країнами може принести значні результати, пан Гарбар не сумнівається.
— Уявлення про Африку в нас абсолютно хибне, сформоване стереотипами ЗМІ й побутовим расизмом. А в цей час керівники африканських країн, з якими мають справу українські підприємці, вчилися не лише в Києві та Москві, а й в Оксфорді та Гарварді, володіють трьома — п’ятьма іноземними мовами. І наші підприємці іноді відчувають, що знають менше, ніж африканські партнери.
Можливо, комусь допоможе змінити уявлення про Африку той факт, що минулого року валовий внутрішній продукт Судану зріс на 50%. Так, попри це Африка залишається найбіднішим континентом. Однак приклад африканських країн повчальний в тому числі для України, як держави, яка не так давно здобула незалежність. Починаючи з 60-х років ООН оголошувала так звані «Десятиріччя Африки». Але незважаючи на всі зусилля, кожні десять років рівень життя в Африці падав на 10%. Свого часу африканці вважали, що так бідно живуть на такому багатому континенті через колонізаторів, які їх грабують. У 1960-х роках більшість африканських країн здобули незалежність, але вона не принесла людям нічого, крім тих же злиднів. Виявилося, що розпорядитися багатствами своїх країн люди не вміють, навіть ставши їх хазяями. Хто ж винен? Десять — двадцять років чекали на поліпшення життя, звалюючи вину на «клятих колонізаторів». Але минуло тридцять років. Звинувачувати колонізаторів і надалі вже було неможливо. Провину почали покладати на сусідів. І це при етнічному й релігійному розмаїтті країн Африки — більше половини населення сповідують традиційні вірування, є християни різних конфесій, мусульмани. А якщо сусід з іншого племені та ще й вірить в іншого бога — тут і починається Руанда. Ця країна колись була раєм на землі, народи хуту й тутсі жили там як добрі сусіди. А потім цей рай своїми руками перетворили на пекло. Все, що сьогодні відбувається в Ліберії, в Сьєрра-Леоне та інших країнах, є результатом злиденності, в якій живуть люди.
Щоб покінчити з цим ганебним становищем і зайняти гідне місце в світі, в жовтні 2001 року було ухвалено програму «Нове партнерство заради розвитку Африки» (NEPAD), яку підтримали всі структури ООН. Україні було б варто брати участь у цій програмі, як про це заявив екс-міністр закордонних справ Анатолій Зленко, однак далі справа не зрушила з місця. Для реалізації цієї амбітної програми в липні 2002 року було створено Африканський Союз, який замінив Організацію Африканської Єдності. Сьогодні африканські країни хочуть інтегруватися, йдеться про створення «Сполучених Штатів Африки». Але яка може бути інтеграція без доріг і залізниць, які б сполучували країни? В Африці ж немає нормального сполучення в межах однієї країни, не кажучи вже про транснаціональні магістралі. Один із перших таких проектів — побудова трансафриканської залізниці через весь континент з Судану до Нігеру… А порти? А літаки? Старі радянські літаки, які немає кому ремонтувати? Саме неурядові структури вирішують сьогодні питання про будівництво ремонтних баз в деяких країнах Африки.
Африка дедалі більше починає цікавити світ своїми величезними природними ресурсами. Про це свідчить візит президента США Джорджа Буша до п’яти африканських країн влітку цього року. Серйозним гравцем на континенті також є Франція. В Росії рік тому було створено Російсько-африканську ділову раду. Очолює колишній посол в Анголі пан Раєвський, на сьогодні — керівник африканського департаменту компанії «Алроса». Росія має в Африці 37 посольств, 41 посольство африканських країн працює в Москві. Україна ж відкрила лише восьме дипломатичне представництво в Африці — й то в Кенії, економіка якої перебуває майже під повним контролем британського бізнесу. Чому не в Аддис-Абебі, де розташована штаб-квартира Африканського Союзу, не в Судані, який за п’ять-десять років може стати однією з найрозвинутіших країн в Африці?
Країни континенту займають лише близько 3% у зовнішньоторговому балансі України. У грудні минулого року наш уряд ухвалив детальну програму співпраці з країнами Африки на 2003 — 2005 роки. План 2003 року не виконано й на кілька відсотків: немає механізму, немає структури, яка була б зацікавлена в його виконанні. А в цей час усі підприємці, які працюють в Африці, кажуть, що там залюбки готові мати справу з Україною. Ми ще не встигли зіпсувати там свій авторитет. Звичайно, десь у глибинці взагалі про нас не чули, але керівники африканських країн дуже добре знають, що таке Україна, і вже не користуються загальним словом «Росія». До України ставлення в цих державах позитивне. Все більше країн висловлюють зацікавленість у широкому економічному і культурному співробітництві з Україною.
Не варто забувати, що в Африці на керівних посадах працюють десятки тисяч випускників наших вищих навчальних закладів. Як розповідають, стати президентом Асоціації випускників українських ВНЗ у Судані не менш престижно, ніж стати президентом країни. Африканські країни готові до співпраці, однак хочуть, щоб приватні українські фірми, якi йтимуть в Африку, мали державну підтримку. Ми й працюємо над створенням «Центру економічного, науково-технічного культурного співробітництва з африканськими й арабськими країнами» (ЦЕНТЕКС) — міжнародною громадською організацією, яка поєднуватиме, з одного боку, зусилля представників законодавчої влади (на початку вересня цього року у Верховній Раді було створено міжфракційну депутатську групу зі співробітництва з країнами Африки), виконавчої влади — міністерств і Торгово-промислової палати, бізнесових структур, а з другого боку — зацікавлені африканські кола, як урядові, так і підприємницькі.
Так, ризиків в Африці багато. Потрібно їх добре знати і вміти до них пристосовуватися. Так само як пристосовуються до специфічних українських умов західні фірми, які заробляють тут непогані прибутки і вірять у майбутнє України. Необхідно вірити і в майбутнє Африки.
