США та провідні європейські держави, а також Австралія, Афганістан, Туреччина та Албанія визнали незалежність Косово, незважаючи на протести Белграда й попередження деяких держав про те, що відділення краю від Сербії може створити прецедент для інших автономних регіонів. Повідомляючи про те, що США визнали незалежність Косово, держсекретар США Кондолізза Райс підкреслила, що в світлі конфліктів дев’яностих років незалежність краю є єдиним життєздатним варіантом для забезпечення стабільності в цьому регіоні. Визнання Заходу викликало полегшення у Косово, яке з тривогою чекало схвалення своєї самопроголошеної незалежності на Заході, однак цей день став чорним для Сербії, що пообіцяла не погоджуватися з утратою краю, який вона вважає одним із своїх культурно-історичних центрів. Прем’єр-міністр Сербії Воїслав Коштуніца розпорядився негайно відкликати сербського посла з Вашингтона. Він повідомив, що дипломатичні представники Сербії також будуть відкликані зі столиць інших країн, що визнали незалежність Косово.
Найактивнішим союзником Сербії залишається Росія, що виступає проти визнання незалежності Косово, і пообіцяла не допустити визнання незалежності краю в ООН. Незважаючи на свої зусилля Росія виявилася дуже ізольованою в Європі і в Раді Безпеки ООН, стверджує Спецпредставник держдепартаменту США на переговорах щодо статусу краю, посол Френк Візнер. Генсек ООН Пан Гі Мун дав зрозуміти, що не збирається ініціювати процес визнання незаконним самопроголошеного суверенітету сербського краю Косово, як цього вимагали Сербія і Росія. «Незалежність держав визнається державами, а не секретаріатом... Я не казатиму, законно чи незаконно», — заявив Пан Гі Мун після завершення екстреного засідання РБ ООН з косовскої проблеми. Чи є випадковістю нинішнє неприйняття Росією незалежності сербського краю, чи черговим провалом її балканської політики? Пропонуємо точку зору читачам газети.
Недавні президентські вибори у Сербії, які закінчилися перемогою прозахідного кандидата Бориса Тадича над проросійським націоналістом Томіславом Ніколичем, ще раз продемонстрували неухильну тенденцію в політиці Балкан за останні два десятиліття: геополітичну переорієнтацію кожної з країн півострова зі Сходу на Захід. Сербія була останньою з країн, в якій вищий політикум широко пропагував орієнтацію на Росію. Белград довго був, принаймні на словах, союзником Москви. Тепер, коли Б. Тадич вдруге прийшов до влади і в країні намітилися широкі процеси ідейно-ментальних трансформацій у мисленні й поведінці сербського суспільства, цей союзник, видається, міцно став на шлях проєвропейської політики.
Нагадаємо, що від 1989 р. вельми послідовно і почергово від російської орбіти, яка базувалася на комунізмі, відійшли внаслідок демократичних і національних зрушень спочатку Болгарія і Румунія, а в 1991 р. — Словенія, Хорватія і Македонія, які вийшли зі складу Югославії. Тоді почалася велика внутрішньоюгославська війна, що особливо жорстоко пройшла Боснією і Герцеговиною, яка від 1995 р. стала повноцінною незалежною державою. Поряд пав тоталітарний режим в Албанії, і ця країна вибрала відверто прозахідну зовнішню політику. У 1999 р. почався визвольний албанський рух у Косово, і невдовзі цей район став автономним під захистом військ НАТО і місії ООН. Паралельно Чорногорія розпочала обережно рухатися на Захід, вимагаючи щораз більшої автономії від Белграда й увівши як обігову валюту німецьку марку. Шляхом низки юридичних актів і референдумів вона спочатку добилася трансформації Югославії в «Сербію і Чорногорію» (2003), а невдовзі стала цілком вільною державою з відверто прозахідним курсом.
Косовський конфлікт не тільки посприяв поваленню напівдиктаторської влади Слободана Мілошевича, президента Сербії, не тільки розвалив рештки Югославії, він великою мірою розвіяв міф про російську геополітичну спромогу і стимулював широкий албанський націоналізм, який охопив албанських мешканців у Македонії, Чорногорії і Греції. Так на Балканах зміцнилася ще одна ідейна і політична антиросійська сила, що почала з кожним днем розвивати свій тиск на міжнародні інституції, вимагаючи усунення проросійських сил і факторів в регіоні.
Тим часом Сполучені Штати, які вели від 1991 р. на Балканах як у важливому геостратегічному регіоні свою політику, послідовно привели під щит НАТО Словенію, Румунію і Болгарію. Так півострів ніби закрився від Сходу надійним військовим союзом, що відтепер цілковито контролював Південну Європу (давніми членами НАТО є Греція і Туреччина). Відмежована ще раніше (1991 р.) від Балкан незалежністю України і Молдови, Росія не могла вже вести в регіоні своєї повноцінної політики. Якийсь час Сербія залишалася таким собі «островом» проросійських ілюзій в оточенні динамічних прозахідних держав, які поступово впевнено почали ставати й членами Євросоюзу (Словенія, Болгарія і Румунія).
І ось тепер остаточно розвіявся міф про Росію як про нібито «великого слов’янського брата», про «містичний цивілізаційний (православний) центр Східної Європи», про «надзвичайну потугу, що протистоїть хижому Заходові». Цей міф почали плекати насамперед у слов’янському світі у першій половинi ХIХ ст. ще перші «слов’янофіли», тобто прихильники та ідеологи національного відродження слов’янських народів. Причиною цього було те, що тоді Росія була єдиною великою самостійною слов’янською державою (якщо не брати до уваги крихітної Чорногорії, яка мала незалежність від XVII ст.). Водночас Росія вела вперту геополітичну боротьбу з Османською імперією за домінування у просторі Чорного моря, на Кавказі й Балканському півострові, що розпочалося ще в епоху захланного Петра I. Тоді Петербург бачив себе господарем половини Європи, мріяв про захоплення Константинополя (Стамбула) і розповідав цілому світові, що він «дуже любить православних». Про те, що своїх «рідних» слов’ян і православних (білорусів і українців) він тримав переважно як рабів- кріпаків і нищив їхні національні культури, можна було детально довідатися хіба що із праці політемігранта Михайла Драгоманова («Турки внешние и турки внутренние», 1879 р.). Упродовж ХIХ ст. Росія справді кидала великі кошти, політичні й мілітарні зусилля на звільнення слов’янських народів Балкан, але робила це передусім із метою зміцнення своєї імперської геополітичної стратегії, яке передбачала повну гегемонію в цьому регіоні.
Насправді їй не стільки йшлося про «слов’ян» (вона й своїх мала досить і не дуже переймалася їхньою національною долею, прискорено й наполегливо асимілюючи їх в «російському морі»), як про остаточну перемогу над Турецькою імперією, повне домінування над Південно-Східною Європою і вихід до Передньої Азії. У такий спосіб Російська імперія перетворилася б на супердержаву свого часу і могла б претендувати на світове лідерство, яке тоді займала Велика Британія. Власне, Британія й стала в той час головним геополітичним стратегом, який взявся зупинити наступ захланної Росії.
Дволичність Петербурга збагнули тоді й політики слов’янських народів (особливо у Словенії, Хорватії та Сербії), й у Волощині, й Албанії. Зокрема, про це писав і наш Іван Франко у статті «Успіхи панславізму», посилаючись на сербського публіциста з газети «Радикал» (стаття була надрукована в газеті «Кур’єр львівський» польською мовою, вперше перекладена українською мовою журналом «Визвольний шлях» (2006 р., №2). Для них стало чітко зрозумілим, що Росія лише використовує потенціал слов’янських і православних (румуни) націй для свого «марш-кидка» на захід і південь, для збільшення своєї могутності. Насправді в ідеології цієї держави на першому місці стоять імперські інтереси, і тому Петербург «перемелює» (асимілює) всі народи, які потрапляють під його владу. Усвідомивши це, політичні еліти балканських народів стали на позиції націоналізму, а не панславізму, відмовилися від тісніших союзів із Росією, створили свої суверенні держави, і потім політика цих держав не раз заходила у розбіжності й конфронтації з політикою Москви. Аж до сьогоднішнього часу, коли всі «слов’яни- брати» і «єдиновірні православні» дружньо відвернулися від Росії, передусім від її природного і нав’язливого деспотизму, дволичності і вічного відставання в історії.
Історична поразка Росії на Балканах — це саме цивілізаційна поразка. В історіософському вимірі вона увиразнює характер геополітичної надщербленості всієї Східної Європи. Тільки через те, що країни Східної Європи (від Естонії до Греції) виявилися об’єктом агресії з боку двох євразійських імперій — Московської і Османської, — вони почали суттєво відставати цивілізаційно від Заходу і втратили свої геополітичні осі. Коли сюди у XVIII ст., після такої важливої для себе перемоги під Полтавою, прийшла Росія, то вона, по-перше, спробувала використати у своїх цілях наростаючий націоналізм східноєвропейців, а по-друге, вступила у приховане, затуманене ідеологією слов’янофільства, протистояння із геополітичними інтересами цих народів. Фатальність ситуації ускладнилася тим, що у Східній Європі навіть після Першої світової війни не створилася якась геополітична потуга, «центр тяжіння», держава, яка б могла консолідувати зусилля народів регіону. (Потенційно такою державою могла б стати Україна, яка тоді перебувала під імперським тиском). Натомість постійно зростала військова могутність Росії (потім Радянського Союзу), яка, озброївшись руйнівною ідеологією комунізму, прийшла до нової фази наступу на Східну Європу. Відтак східноєвропейський простір залишився цивілізаційно і геополітично несконсолідованим, «розведеним»: з одного боку, його нищила бездумна, ретроградна комуністична система, з іншого — його еліти вдавалися до похапливого наслідування цивілізаційних моделей Заходу. У цій культурно-ментальній розірваності полягає головна проблема Східної Європи: вона приречена вічно наслідувати Захід через багатовікове відставання в умовах чужих імперій (Турецької, Російської і Австрійської) і водночас зберігає велике прагнення віднайти власну духовно-цивілізаційну субстанцію.
Зараз Росія планує накинути новий «зашморг» на Східну Європу — газовий. І для цього планує таке постачання газу в Європу, щоб через нього намертво прив’язати до себе пожаданий континент. Риторика про «слов’янство», «православ’я» й таке інше відійшла на другий план. На цей раз перед нею вже стоїть не розкидана, роз’єднана, а об’єднана, ідеологічно цілісна Європа. Протистояння з нею обіцяє бути складнішим, але водночас і не таким ворожо-агресивним, як у минулому. Адже сьогодні кожній політичній силі, кожній ідеології на сході і заході Європи зрозуміло, що Росія програла цивілізаційну війну Заходові, її новочасна спроба відродити євразійську імперію як ще один епіцентр світової геополітики виглядає радше карикатурою з великими претензіями, але без великих спроможностей. Тому знайти собі ідейних союзників у Європі Москві важко, поки що її спорадичні «прориви» на європейський форум ґрунтуються хіба що на старих сентиментах європейської інтелігенції про колись «велику російську культуру» й загадкову «російську душу». В усіх інших вимірах і аспектах Росія асоціюється із хаосом у соціальній сфері, з дрімучим цинізмом постсовєтизму, з тупим авторитаризмом владної системи, безправністю громадянства, намордниками для преси, державним терором та підігріванням міжнародних конфліктів. Тож питання «Хто хоче в Росію?», яке з хитрою метою спробував розіграти на виборах у Сербії Т. Ніколич, звучить як демагогічний блеф: насправді союзу з Росією в Європі ніхто не хоче.
