Чому б Європі не покінчити зі страусовою політикою, яку вона проводить у відповідь на «радіаторну» дипломатію кремлівського нафтоцаря? Філософ і есеїст Андре Глюксман насмілився поставити це запитання.
До кінця кризи ще далеко, ніхто в цьому й не сумнівається. Щодо фінансів, ситуація перебуває радше в стадії заморозки, ніж вирішення, непрозорість «токсичних» продуктів і виснаження кредитів все ще мають місце. У соціальній сфері навряд чи хтось насмілиться стверджувати, що найгірше залишилося позаду, піку закриття заводів і мільйонного безробіття ще не досягнуто. Ментальний вимір, про який весь час забувають, ще візьме своє. Можновладці планети — той самий Грінспен чи Полсон — зізнаються (віддамо належне їх чесності, оце сюрприз так сюрприз), що не очікували нічого схожого й досі не знають, чому і як трапилося це лихо.
І абсолютно безглуздо претендувати на «відновлення довіри». Довіри кому? Довіри в чому? Коли не було практично жодної відповідальної особи, яка не виявила безвідповідальність. Керівникам відтепер доводиться мати справу з недовірою і визнати — немає нічого більш природнього і правомірного за обережність простого громадянина, приголомшеного небом, що впало йому на голову.
Американці віднаходять надію, ввіряючи свою долю Обамі — що нове, те й миле, — який не лише обіцяє, а й розмірковує та планує. Схрестимо пальці. Європейці водночас прославляють Європу та євро, які їх оберігають. На жаль, не встигли ми побажати один одному щасливого Нового року, як трах-тарарах! Половина Євросоюзу на сході почала замерзати. Батареї не гріють, заводи простоюють з технічних причин: зник російський газ. Євросоюз заперечує, «перемовляє», обговорює, підписує угоду за угодою, але віз і нині там, кран залишається закритим.
ЄС вичікує, не стає на бік ані Києва, ані Москви, надсилає спостерігачів, щоб відстежувати начебто наявний підпільний відбір газу. Марно. Минає тиждень, інший, газу як не було, так і немає. Пан Путін красується на телеекранах по всьому світові, демонструючи свою магічну зброю: газ — це я. Закляклі від холоду нації по черзі ходять до Каносси, благаючи зупинити цю страшну гру. Євросоюз, неспроможний вигадати більш швидкий і переконливий спосіб тиску, погрожує обом сторонам позовами.
Коротше кажучи, Брюссель піддається на шантаж нафтоцаря: той зупиниться, коли вважатиме за необхідне, почне все спочатку, коли йому заманеться, співрозмовників і привілейованих партнерів обиратиме на свій розсуд. І від його примхи залежатиме, тепло чи холодно європейцям.
Єврокомісія жодних запобіжних заходів не вжила. Хоча 1 січня 2006 року Москва вже різко підвищувала ціни на газ для Києва, винуватого в «помаранчевій революції» та гріху волелюбності, закручувала крани, і вся Європа тремтіла від холоду. Сьогодні — знову здорово, тільки ще дошкульніше. Український Президент повинен поплатитися за підтримку незалежності й територіальної цілісності Грузії (серпень 2008 р.). Колишні васали Кремля повинні зазнати повного енергетичного закабалення. Європа повинна визнати, що «Газпром» зв’язав її по руках і ногах.
І хто повірить, що це — рядове питання великих грошей? Чи має Москва законне право вимагати, щоб Київ підписував довгостроковий контракт із зафіксованою ціною в $450 за 1000 кубометрів на газ, вартість якого під впливом кризи до весни 2009 року може впасти до $250—300? Нафта й газ — політична зброя. «Газпром» — батіг Кремля. Політика Путіна ні для кого не є таємницею. Нещодавно у Франції були опубліковані дві варті уваги книги (1), що детально описують логіку цієї хижацької влади. Вона націлилася не лише на «близьке зарубіжжя», а й на всю Європу: той, хто загарбає монополію на енергетичні поставки, отримає ключі від європейської економіки. Навіть у Франції, залежній лише на 15%, GDF попередила, що не зможе всю зиму працювати «з безпрецедентною інтенсивністю».
Перед обличчям стратегії, зрозумілої, як Божий день, і неприкритого шантажу наші комісії, парламент, європейські саміти демонструють тривожну бездіяльність. Хоча попереджень не бракувало, не один я бив на сполох всі десять років. Проект високої ваги (Nabucco), розроблений, щоб отримати доступ — у обхід російської монополії — до запасів Центральної Азії, буксує, тим більше що після серпневої агресії проти Грузії трубопроводи, що зв’язують Баку з турецьким терміналом (БТД), перебувають у межах досяжності російських батарей. Німеччина воліє вести справи з «Газпромом» напряму (Nord Stream через Балтійське море), втім, як і Італія (Blue Stream) — володар холоду розділяє та володарює.
І ніхто поки що не замислився про моральні розлад і безладдя, що намічаються. Навіщо потрібен ЄС, якщо він навіть неспроможний захистити своїх громадян від негод важкої зими? Яка користь від велемовних палінодій на тему «Європа-наш-щит-від-будь-якої-небезпеки» якщо половина її мешканців живе в страху, що температура в школах і лікарнях може знизитися до нуля? У 1950-х роках європейська спільнота, що зароджувалася, утвердилася, створивши «Об’єднання вугілля та сталі». Сьогодні наша гордовита та процвітаюча економічна держава виявилася неспроможною створити необхідну енергетичну спільноту, яка дозволила б протистояти будь-яким зовнішнім постачальникам.
Адже Росія зараз перебуває не в найкращій формі, і зимова наступальна кампанія Путіна — це відволікаючий маневр, в той час як його країна занурюється — як і інші держави, якщо не більше — у вир кризи: рубль падає, резерви тануть, нафтова рента руйнується. Він намагається приховати своє скрутне становище, висуваючи Ющенка (він вижив після отруєння, так давайте доб’ємо його) й Україну на роль цапів-відбувайлів. Але ніщо не зобов’язує європейських керівників прийняти ці правила гри, схилитися, розпластатися, копати ногами слабкого, не маючи можливості протистояти сильному. Ніщо, крім їх ментальної інертності.
Де Голль, вітаючи заклик абата П’єра допомогти бездомним лютою зимою 1954 року, відзначив, що «коли Франції холодно», в ній прокидаються благородні пориви. Сьогодні Європейському Союзу холодно, і його еліти копають йому могилу. Тим гірше для румун, болгар, сербів, боснійців, українців, які повною мірою відчули «принади» енергетичної кризи. Тим гірше для словаків, які мають намір розморожувати свою досить дряхлу АЕС. Тим гірше для нас, найбільш удачливих, які «заляльковуються», засовуючи голову в пісок відсутності ідей і проводячи страусову політику.
(1) «Повернення Росії» (La Reconquеte Russe), автор Лор Мандевіль (Laure Mandeville), колишній кореспондент Figaro в Москві; «Росія, зворотній бік влади», автор Марі Мандрас (Marie Mendras), викладач Паризької вищої школи політичних наук і Лондонської школи економіки.
