Так сталося, що шанована мною газета «День» через мимовільну послідовність опублікованих дописів двох авторів опинилася серед тих, хто, так виглядає, ніяк не дочекається смерті кубинського лідера Фіделя Кастро. Спершу Ю. Райхель («День, 25.12.07) повідомив нам, що «Команданте йде». Те, що Кастро не вічний, ніколи не було секретом. І він першим охоче жартував із цього приводу ще до складної операції влітку 2006 го — як правило, з нагоди чергового повідомлення Держдепу США чи про буцімто прогресуючу хворобу Паркінсона, чи про начебто рак... «Про мою смерть стільки говорять, що, коли я помру, в це ніхто не повірить», такий дотеп Кастро під час розмови із Дієго Марадоною в листопаді 2005 р. облетів усю світову пресу. Я зумисно акцентую увагу на датах і джерелах, бо Ю. Райхель цим себе не обтяжує, коли, наприклад, стверджує, що Фідель «у молодості вважав себе, швидше, фашистом, із захопленням читаючи відповідну літературу». Невже сам Райхель заглядав тоді майбутньому команданте через плече?
Після Ю. Райхеля і В. Каспрука («День», 15.01.07) не залишила байдужим «Спадщина Кастро». Цей автор уже роками чекає на смерть Фіделя — свідченням цьому — його вже пожовкла публікація також у «Дні» (15.08.06).
Одразу зазначу, це право будь-кого не любити Кастро, критикувати його і засуджувати. Більш того, від дошкульної критики когось із України його світове реноме навряд чи постраждає (згадаймо відоме: «Лікарю, зцілися спершу сам»). Але поясню, чому дописи вказаних авторів я наважуюся називати літературно-публіцистичним виразом «смердяковщина». Пригадаймо такого персонажа з «Братів Карамазових» Достоєвського — Павла Федоровича Смердякова. Та його горезвісне — цитую за оригіналом: «Хорошо, кабы нас тогда покорили эти самые французы: умная нация покорила бы весьма глупую-с и присоединила к себе. Совсем даже были бы другие порядки».
У дописах Райхеля та Каспрука очевидні явне презирство до Куби та її народу, бо той — о горенько! — чомусь не поспішає до «неоліберального раю», цинічне заперечення усього доброго, навіть зразкового, що є на Кубі. Так, Райхель прописує кубинцям «різку ломку у свідомості переважної більшості громадян, які звикли до державного патерналізму». А Каспрук дивується: «Навряд чи можна вважати, що кубинці найбільш боязкі люди у світі (...) Єдине, що вони могли робити за ситуації, котра склалася, — це масово тікати з «острова Свободи» (15.08.06). І за те йому спасибі, що у свіженькій публікації він не повторив, даруйте на слові, образливих бздурів, якими рясніла його публікація в інтернет-виданні «Вовремя» в травні 2007 р., серед яких таке: «любят изображать себя жертвами могущественного гиганта, поставившего целью «задушить» маленькую страну и ее сплоченный народ, но, приглядевшись внимательнее, едва ли вы увидите жертвы. На Кубе нет сплоченного общества. Это, скорее, ничем не примечательное государство...»
Подібні вирази, сумнівний фактаж (до честі авторів, вони іноді таки вживають ввідне — «за чутками») не викликають бажання полемізувати із Райхелем або Каспруком. Хіба що поцікавитися, а чи був із них хтось на Кубі, якими джерелами про події на Кубі користується? А цими рядками я хотів би лише окреслити ключові, на моє переконання, пункти для подальших роздумів читачами, пошуку більшої інформації та вироблення власних оцінок. А то кожен із них заслуговує на окрему науково- публіцистичну статтю з багатьма цифрами та розлогим цитуванням.
Передусім, про жертви, над якими цинічно глузував Каспрук. У жовтні минулого року Генасамблея ООН уже в 16 й раз зажадала від СШАприпинити економічну, торгівельну та фінансову блокаду Куби, що триває з 1962 р. За це проголосували 184 держави світу. Проти — тільки США, Ізраїль, Маршалові острови та Палау (з інших публікацій того ж Каспрука, є очевидними його симпатії до США та Ізраїлю, які він вважає таки жертвами без лапокз боку отого «світового тероризму»). Куба підрахувала, що за увесь час блокади вона понесла втрат на $90 млрд. З трибуни ООН міністр закордонних справ Перес Роке не раз називав цю блокаду «геноцидом». І це не виглядає перебільшенням, оскільки США блокують постачання на острів не лише продуктів харчування, а й медикаментів. Отож, жертви, які не бачить Каспрук, це конкретні люди, які помирають через відсутність ліків.
Інший бік справи. Здавалося, правдивий ліберал мав би засуджувати блокаду та вимагати зняття обмежень у торгівлі. Натомість американський уряд (згідно горезвісного закону Торрічеллі—Хелмса—Бертона) карає не лише американські, а й компанії третіх країн за торгівлю з Кубою (у «чорному списку» таких десятки). Правдивий ліберал і правозахисник мав би виступати за народну дипломатію і обуритися обмеженням права американських громадян на свободу пересування, адже їм заборонено відвідувати Кубу та купувати її товари (втім, десятки тисяч американців це свідомо порушують). Днями півтори тисячі діячів американського шоу- бізнесу підписали листа урядові з вимогою зняти заборону на культурну співпрацю з островом — серед таких Шон Пенн, Денні Гловер, Гаррі Белафонте).
Якби Каспрук і Райхель поспілкувалися із кубинцями на самій Кубі і чесно переповіли це, то вийшло б, що кубинці зовсім не бояться виявляти незгоду та критикувати і своїх лідерів, і устрій, і стан справ. Як у нас усі знають, що робити в футболі, так і всі співрозмовники точно знають рецепти економічного дива. Але — що цікаво — навіть найзатятіші неоліберали не хочуть втрачати соціальних гарантій, високого рівня освіти та охорони здоров’я. І коли їм розповідаєш про гайдарівсько-чубайсівські реформи та їхні наслідки, вони дуже засмучуються і замислюються... Принаймні, і ми можемо подумати над тим фактом, що в світовому індексі людського розвитку ООН (на основі показників тривалості життя, освіти разом із показником рівня доходу) Україна посіла 76 те місце. А Куба — 51 ше.
Кубинський соціалізм не є чимось застиглим або догмою, неточне цитування якої тягне на єресь та репресії. Повернення до моделі, що існувала аж до поваленого у 1959 р. Батісти, нікого не приваблює — всі пам’ятають не лише прірву між бідністю та багатством, а й систему не лише расового, а й соціального і майнового апартеїду (бідним, як і не білим заборонялося з’являтися у центрі Гавани). Ідея багатопартійних виборів теж не виглядає привабливою — «Колись було 100 партій, але все вирішувало американське посольство», це і понині популярний жарт. Сьогодні Куба і без багатопартійності у вирі започаткованих дебатів про те, що робити і як робити. І без поділу на «маленьких кубинців» та «еліту», яка б обіцяла «маленьким» спокусливий «кубинський прорив». Рауль Кастро днями оголосив про отримані 1,3 млн. пропозицій і зажадав від керівників усіх ланок створити умови для вільного вираження критики: «Ми згодні з тими, хто вважає надмірним кількість заборон, які колись були правильними і справедливими, а тепер вони більше шкодять». Ті, хто знає кубинське художнє кіно, підтвердить, що вже роками найпопулярнішою там темою є критика бюрократії та її порядків.
Те, що на Кубі є багато чого, що можна і слід критикувати, засвідчують часті і ґрунтовні публікації і її симпатиків. Так, відомий у всьому світі професор соціології Нью-Йоркського університету Джеймс Петрас у недавній статті «Куба: революція, що триває, та світові суперечності» без реверансів указує на проблеми, опис яких зайняв не одну сторінку. Динамічний розвиток туристичної галузі приніс валюту, але водночас породив розрив у доходах населення (покоївка в готелі отримує більше висококваліфікованого лікаря), живить корупцію серед чиновництва. Куба імпортує продовольство, але має всі можливості власними силами забезпечувати себе продовольством. Країна експортує сировину, а слід постачати оброблену продукцію. Занепад громадського транспорту призводить до великих втрат робочого часу.
Навіть ці симпатики радять Кубі обмежити зовнішню допомогу, аби використати зекономлене для власного народу. Але колективізм та солідарність кубинців (цілком природні риси для острівного народу), схоже, таки перетворилися на його якості у глобальному масштабі. Навіть найзапекліший противник Кастро не скаже вам щось на кшталт того, що «українці об’їдають кубинців», бо Куба вже витратила сотні мільйонів на лікування більше 20 тис. українських дітей, часто таких, яких у нас вважають безнадійними. Куба ніколи не вимагала за це ні оплати, ні економічних преференцій, ні політичних рішень (відомо, що деякі країни за не порівняно меншу «гуманітарку» вимагали від України конкретних собі поступок). 30 тисяч кубинських лікарів і далі працюють у забутих Богом куточках світу. Ви коли- небудь чули про те, що хтось із них прибіг до американського посольства, щоб емігрувати? Ні. До американського посольства можна вільно прийти і в Гавані, от тільки переїхати до США буде дуже важко — американці видають кубинцям дуже обмежену кількість віз.
І останнє — щодо прогнозів Куби після Кастро. Коли Фідель тільки переніс операцію у 2006 р., син колишнього прем’єр-міністра Канади П’єра Трюдо, філософ і документаліст Олександр (відомий більше як Саша) опублікував статтю під назвою «Останні дні патріарха», в якій пророчив: «І після його смерті кубинці будуть перебувати під впливом Кастро. Подобається їм чи ні, але їх і далі кликатимуть його голос, його запитання, його невмирущий розум, що будуть вимагати від них захищати недоторканність Куби і спонукати їх шукати справедливість та прекрасне в усіх речах». Праві в Канаді та США накинулися на Сашу, звинувативши його у «возвеличенні червоного диктатора», але, що цікаво, ніхто не став заперечувати його прогноз.
