Іран знаходиться в процесі втрати найбільшої історичної можливості, яка була в цієї країни з революції 1979 р. і, можливо, навіть за останні сто років. Ця можливість — Барак Обама. Саме поточна політика Обами відносно Ірану дасть цій країні унікальну можливість — якщо (причому, це дуже велике «якщо») іранське керівництво скористається нею. Однак наразі мало що говорить про те, що це станеться, оскільки для іранських лідерів пропозиція Обами є також і серйозною загрозою. Вони нічого так не бояться, як відвертості та зниження напруженості з Америкою. Цей режим, узагалі-то, вітав Джорджа Буша-молодшого та його неоконсервативну адміністрацію, адже це дозволяло іранським лідерам згуртувати свої лави, й водночас давало їм можливість впливати на ситуацію в Іраку й Афганістані.
Як і всі часткові модернізатори авторитарних режимів, іранські правителі хочуть мати розвинену економіку, технології та інфраструктуру, проте не хочуть свободи, демократії та верховенства закону. Цим пояснюється їхній великий страх або навіть нав’язлива ідея про «кольорові революції», хоча фактично вони щосили прагнуть здійснити таку революцію.
Безперервна драма масових демонстрацій, насильства, тортур і репресій, що відбулася після сфальсифікованих червневих виборів, виявила фундаментальний конфлікт усередині іранської владної еліти з приводу основного курсу Ісламської республіки. Чи потрібне країні збільшення відвертості чи ізоляція? Інтеграція чи дестабілізація? Рішення стосовно цих питань будуть прийняті ще не скоро, хоча сьогодні переважають ізоляціоністи.
Всупереч тому, що революція Аятолли Хомейні 1979 р. була названа її учасниками ісламською, за своєю суттю вона була й лишається національною революцією, оскільки її найважливішою метою було позбавлення країни від впливу іноземних держав. Тридцять років потому пропозиція Обами може дозволити Ірану не лише зміцнити свою незалежність за допомогою примирення зі Сполученими Штатами, але й підтвердити свою зростаючу значущість у регіоні й у світовій політиці. У співпраці з найбільшими регіональними та глобальними силами може бути втілена у життя мрія Ірану про відродження його як великої держави та цивілізації замість того, аби прийти до кошмару конфронтації. Однак поточне керівництво Ірану, вочевидь, обрало варіант кошмару.
Під час сьогоднішньої кризи стало зрозуміло, що іранська революція проти шаха була не першою ісламською революцією, а одним із останніх антиколоніальних повстань країн третього світу — радше кінцем, аніж початком історичної ери.
Одна з перших успішних революцій такого штибу й, безумовно, найважливіша, сталася у Китаї 1949 року. За нею були численні успішні національно-визвольні рухи в Азії, Африці й Латинській Америці. Вони зазвичай були антизахідними за своєю орієнтацією та через зрозумілі причини.
Лідери багатьох із цих революцій обрали радянську економічну модель, що поєднувала в собі планову економіку з мінімальною ступінню інтеграції у світові ринки. За це багато країн заплатило високу ціну.
Іранському керівництву не завадило б ретельно вивчити ці випадки. Радянський Союз, зрештою, в результаті розпався через свою неефективну економіку, а не через брак ракет або ядерних боєголовок. Його загибель неможливо було відвернути завдяки багатим запасам нафти та природного газу, що були в країні.
Однак іранські правителі, мабуть, не бажають учитися на уроках історії. Натомість вони відважно покладають свої надії на стару стратегію деколонізації/ національної ідеї, вдаючись сьогодні навіть до таких засобів сталінізму, як показові судові процеси. Проте у довготривалій перспективі влада, яку утримують багнетами, рідко буває ефективною.
Всі часткові модернізатори в Китаї, Росії, В’єтнамі та в інших країнах, звісно ж, побоюються «кольорових революцій» — ненасильницьких повстань, що принесли за останні роки демократію в Грузію, Україну та Ліван. Але щоб уникнути політичної модернізації такого типу, всі ці країни обрали економічну й соціальну лібералізацію та інтеграцію у світові ринки.
Кілька нереформованих «соціалістичних» країн усе ж залишилося — наприклад, Північна Корея та Куба, а також з’явилася пара нових «борців за соціалізм»: Венесуела та Болівія. Проте ці країни не можуть розвиватися незалежно й, у принципі, не можуть стати могутніми світовими державами. Все, що влада цих країн залишає своїм народам після себе, — це чергові проѓавлені можливості, нездійснені надії та неоплачені рахунки. Іранський президент Махмуд Ахмадінеджад більше схиляється саме до жалюгідних залишків антиколоніальних революцій Латинської Америки, ніж до спільноти ісламських держав.
Результат подібної позиції виглядатиме ще похмурішим, якщо іранці порівняють свою країну з Індією, Бразилією й Туреччиною. Вражаючі успіхи цих країн продемонстрували те, які економічні, соціальні й технологічні умови необхідно виконати, аби стати регіональною або навіть світовою державою у XXI столітті.
У середньостроковій перспективі основним конкурентом Ірану в регіоні буде не Ізраїль і не арабські сусіди, а Туреччина. У той час, як Іран придушує внутрішні свободи, покладається на зовнішню політику регіональної дестабілізації та зосереджений на розробці ядерної зброї, що, скоріш за все, погіршить, а не поліпшить його безпеку, Туреччина знаходиться у процесі успішної та всеосяжної модернізації. У результаті Туреччина, а не Іран перебуває на шляху перетворення на ключову силу Близького Сходу нинішнього століття.
Цієї осені необхідно приймати важливі рішення, оскільки в Ірані як і раніше триває процес збагачення урану. Взагалі Іран уже впритул підійшов до можливості виробництва ядерної зброї. Тому іранській владі потрібно вирішити, чи приймати пропозицію Обами про співпрацю, а чи вивести регіон на новий виток конфронтації. Звернення до підручників історії допомогло б їм ухвалити правильне рішення.
Йошка ФІШЕР — провідний член Партії зелених Німеччини впродовж майже 20 років, міністр закордонних справ і віце-канцлер Німеччини з 1998 по 2005 рр.
