Рівно одинадцять років тому, 2 серпня 1990-го року іракські війська ринули на невеличкий сусідній Кувейт. Стотисячна армія Саддама Хусейна буквально зім’яла шістнадцятитисячне військове угруповання кувейтців. Керівництво захопленої країни змушено було емігрувати, а сам Кувейт до лютого 1991 року перебував під іракською окупацією. Із того часу багато істориків висунули чимало правдоподібних, а інколи ледь схожих на правду версій про причини тієї війни. Для більшості з них іракська операція була підступним нападом агресора на мирну сусідню країну. Для інших — встановленням історичної справедливості, оскільки Багдад вважає територію Кувейту власною провінцією. Іще для когось — чудово спланованою операцією ЦРУ, яке поставило на меті ослабити Ірак, позаяк той здобував лiдерство в регіоні. За іншою версією (яка і вважається «офіційною») — Багдад, загарбуючи Кувейт, керувався власними хижацькими міркуваннями. У такий спосіб Саддам Хусейн нібито прагнув, по- перше, поліпшити фінансові справи країни через величезні заборгованості перед кредиторами, а по-друге, іракці намагалися «поставити на місце» Кувейт, який, не дослухаючись до свого могутнього сусіди, експортував нафту в надто великих обсягах, що спричинювало до здешевлення сировини на світовому ринку, а заодно й позначалося на прибутках Іраку. У результаті іракського вторгнення та подальшої окупації Кувейту загинула величезна кількість людей, шістсот кувейтців, як вважається, і досі знаходяться у в’язницях Іраку.
Історики твердять, що в новітній історії країни світу ще ніколи не виявляли такої одностайності та злагодженості як у випадку зі звільненням Кувейту від іракських сил. До коаліції міжнародних сил, яка складалася із 26 країн, увійшло навіть кілька арабських держав. Лідери арабських країн тоді опинилися перед вибором або попрохати військової допомоги Заходу, або перебувати у постійному страху, що в будь-яку мить кордони країни перетнуть підручні Саддаму вояки. Після вторгнення до Кувейту стало зрозуміло, що на цьому «нафтовий похід» Хусейна не припиниться. Реальна загроза на той час постала перед Саудівської Аравією: у разі, якби Саддаму вдалося загарбати і її, під його контролем опинилися б 20% запасів світової нафти. Фактична монополія! Єдиний Багдад у випадку своєї перемоги маніпулював би цінами на світовому нафтовому ринку.
Здавалося, війна скінчилася, і в районі Перської затоки знову мав би запанувати спокій. Проте багато хто схильний вважати, що війна з Іраком триває і дотепер, оскільки при владі в країні лишається Саддам Хусейн. Ні тривалі санкції, ні політична ізоляція не заважають йому не тільки триматися біля керма, але й утверджувати серед населення образ Саддама-борця за правду.
У той же час на міжнародній арені дедалі частіше точаться дискусії щодо перегляду режиму санкцій щодо Іраку. Серед них й Україна, на чию думку документи, що стосуються іракських санкцій, варто переглянути, щоб визначити чіткіше, що можна і чого не можна дозволити Багдаду. Велика Британія та Сполучені Штати Америки у червні цього року запропонували на засіданні Ради Безпеки ООН так звані «розумні санкції», які б дозволили Іраку безперешкодно ввозити скільки завгодно цивільних товарів, проте контроль над військовими технологіями з боку світової спільноти мав би бути жорсткішим. Поки що «розумні санкції» не знайшли розуміння у всіх членів РБ. А з Іраку продовжують доноситися голоси, нібито десять років санкцій вже стали причиною смерті одного мільйона осіб, більшість із яких діти.
У Кувейті дотримуються іншої думки. Як наголосив «Дню» тимчасовий повірений у справах Держави Кувейт в Україні Файсал Ель- Улі: «Іракський народ страждає не від режиму санкцій, а від режиму Саддама Хусейна». На думку кувейтського дипломата, програма «Нафта в обмін на продовольство» цілком задовольняє потреби іракців. Окрім того, наголосив Ель Улі, Кувейт надає іракцям найбільшу допомогу серед інших країн світу. Однак Багдад не вдається до жодних кроків, аби налагодити зв’язки з колись окупованою ним країною. Ель-Улі зазначив, що на адресу Кувейту досі лунають погрози від Саддама, в Іраку також відмовляються визнати кордони постраждалої 11 років тому країни-сусідки. У свою чергу, за твердженням дипломата, Ель-Кувейт не вимагає від Багдада, нічого, окрім такого визнання й повернення з іракського полону 600 кувейтських вояків. «Така наша доля — сусід ворог і ми повинні жити з ним», — сказав Ель-Улі. Щодо намірів деяких країн запровадити пом’якшений режим санкцій проти Іраку дипломат вважає, нібито ці держави, «переслідують власні інтереси, але не інтереси іракського народу». Із приводу відносин Києва та Багдада кувейтський представник зауважив, що в Ель-Кувейті «немає алергії від того, що зв’язки України та Іраку розвиваються», оскільки Кувейт убачає в Україні друга, котрий «може допомогти...». Проте він переконаний, що співпраця з Багдадом для Києва є передчасною, оскільки для початку Україна мала б попрацювати над власною економікою (хоч Ель-Улі й розуміє, що «Україна, як і всі держави- конкуренти, намагається отримати вигоду, працюючи на іракському ринку»).
