Президентські вибори в Білорусії наближаються, і це стає помітним. Білоруське керівництво активізувалося в пошуках своєї підтримки в російських регіонах, почастішали показові акції проти тих, хто ніби бажає сфальсифікувати результати виборів, президент Лукашенко намагається втримати імідж єдиного і неповторного творця союзу, до якого незабаром, не виключено, може увійти і Молдова. Водночас стає помітним, що Лукашенко в Москві вже не такий бажаний гість, як раніше, що справи союзу не такi гарні передусім через абсолютно різні принципи і цілі, переслідувані в Москві та Мінську. Отже, результати виборів і поведінка російського керівництва, яке в принципі аж ніяк не відмовляється від самої ідеї створення союзної держави із спільною валютою, незабаром покажуть, хто ж, з точки зору Кремля, є найкращим провідником цієї ідеї. Не можна виключати, що Мінську дуже прозоро натякнуть, що коло керма повинен з’явитися новий керівник, не такий одіозний, більш керований і спроможний хоча б наблизитися до російських економічних стандартів. Тим більше, що навряд чи Мінськ вічно буде користуватися майже безкоштовними російськими енергоносіями як платою за «інтеграцію». Одна з останніх заяв Путіна ясно вказувала, що відтепер кожен за бажання інтегруватися повинен буде платити сам. Тому недивно, що в російських ЗМІ вже розгорнулася полеміка на цю тему. Недивно й те, що багато хто в Росії переконаний: якщо реальна інтеграція входить в інтереси Кремля, Москва повинна втрутитися в процес білоруських виборів. «День» представляє точку зору, яка є не єдиною, але вельми поширеною. Не кажучи вже про те, що все, що відбувається у сусідів, за логікою, повинно представляти особливий інтерес для України.
Питання, що Росії робити з Лукашенком, з наближенням в Білорусі президентських виборів стає з кожним днем все більш актуальним. Відповідь більш ніж очевидна. Путін повинен прямо сказати білорусам: якщо вони хочуть об’єднання з Росією, то не повинні переобирати «бацьку». Більше того, популярність Путіна в цій республіці така, що там могли б проголосувати за того кандидата, на якого вкаже ВВП.
Подібні кроки цілком політкоректні. Вони не можуть і не повинні трактуватися як втручання у внутрішні справи суверенної країни, бо юридично Росія і Білорусь вже об’єдналися в нехай і дивну, але союзну державу. Тому Кремль має повне право не дотримуватися нейтралітету в передвиборчій кампанії в Білорусі. Росія повинна втрутитися в її хід — якщо вона хоче мати реальний, а не оперетковий союз з Білоруссю.
П’ять років тому, одразу після підписання союзного договору, я попереджав зі сторінок свого журналу, що «прискорювач єднання» Лукашенко перетвориться на його гальмо. Так воно і вийшло, хоч тоді майже ніхто в Росії в це не вірив.
Позаду п’ять років політичної балаканини та демагогії. І попереду цього «добра» не менше, якщо президентом залишиться Лукашенко.
У «Русобелії» є оперетковий парламент, який зовсім нічого не вирішує. Видається спільна газетка, в якій немає нічого, крім пропагандистських заклинань. Процвітає бюджетна синекура для невеликої поки орди союзного чиновництва, готової при першій же можливості розплодитися в комахоподібній прогресії. Є навіть держсекретар, що вирвався з лап швейцарського і американського правосуддя. За всією цією мішурою багато хто не бачить головного. Всі п’ять років Росія і Білорусь, нібито будуючи союз, дрейфували в протилежних напрямах. Лукашенко — назад, Росія потроху — крок назад, але два вперед. Економічна безодня між ними за ці роки стала набагато ширшою. «Квітневі тези» Путіна — передусім його економічні плани, озвучені в щорічному посланні, — не залишають ніяких сумнівів, що вектори руху, як і раніше, різні.
Тим часом гігантська різниця потенціалів не залишає жодних сумнівів в тому, хто за ким повинен слідувати в економічній політиці. У союзі ж хвіст виляє собакою. Умови об’єднання диктує Лукашенко, який демонстративно не чує досить боязких пропозицій кремлівських партнерів почати, нарешті, ринкову модернізацію своєї не конкурентоспроможної брежнєвської економіки, що виживає лише на дармовому допінгу з російських енергоносіїв.
Лукашенко просто не в змозі реформувати білоруський совнархоз. Така спроба означала б для нього повний політичний крах: в такому випадку Лукашенко вже перестав би бути Лукашенком. Відсутність же таких спроб обернеться рано чи пізно крахом союзної ідеї або як мінімум її дискредитацією.
Російське керівництво, загіпнотизоване велемовними демагогічними заклинаннями союзника, повинне було б знайти таку альтернативу Лукашенку, яка дозволить займатися реальним зближенням двох країн — передусім в сфері економіки. З Мінська в Москву надходить достатньо сигналів, котрі вказують на наявність вибору, який її влаштовує. Лукашенко ж намагається заколисати Кремль казками про антиросійських чудовиськ, що рвуться до влади.
Ясно, що ризик геополітичної переорієнтації Мінська близький до нуля. Схід Білорусі з російської орбіти не більш вірогідний, ніж відліт Місяця від Землі. Біла Русь — при будь-якому керівникові, що реально обирається, — вічний союзник Росії. Якщо вона і не перетвориться на її восьмий федеральний округ, то вже точно назавжди залишиться західним форпостом Москви.
Історична заслуга Лукашенка перед Росією полягає в тому, що питання про союз міцно зафіксоване на порядку денному. У політичному плані об’єднувальну тенденцію переламати практично неможливо. У економічному ж — а він основний — все навпаки: союз надто крихкий, і головна перешкода до його зміцнення — Лукашенко. Він зробив свою справу і отримав за це російський орден «За заслуги перед Вітчизною». Тепер він може йти. Так, судячи за деякими ознаками, думають в Москві.
