Випуск новин державного російського телебачення я дивився із особливою насолодою. «Вісті» показували Путіна і Коліна Пауелла, а диктор між тим повідомляв, що, незважаючи на окремі розбіжності в поглядах, які ще зберігаються, переговори проходять у теплій, дружній обстановці взаєморозуміння. Саме в таких інтонаціях розповідали в радянські часи про візит керівника якоїсь братньої арабської чи африканської країни, яка вже оголосила себе соціалістичною, однак ще не встигла побудувати суспільства трудящих.
Тепер усе навпаки. Сполучені Штати навряд чи увійдуть у російську сферу впливу, навіть якщо така сфера колись насправді з’явиться. Сьогодні ми скоріш спостерігаємо за романом між Вашингтоном і Москвою. В Росії дуже люблять порівнювати російсько-українські взаємини із шлюбом, а Україну — із такою нерозумною дружиною, яка ніяк не повернеться до суворого, однак справедливого чоловіка. Прекрасне порівняння, таке романтичне. А у російсько-американському діалозі дружина — хто? Очевидно, що не Сполучені Штати. Ось наша героїня кокетує, в неї ще є позиція з приводу угоди по ПРО, однак переговори будуть продовжені, а так — велике вам спасибі за аеропорт Баграм, а коли приїде Джордж? Навесні? Прекрасно, чудовий клімат для роману. А може, влітку? В Петербурзі будуть білі ночі, ви ж розумієте, Бушу ніяк не оминути Петербурга, це й буде місто нашого роману, там ми і скажемо, можливо, про ПРО, там, десь в Ермітажі... І Пауелл аж тане: я, каже, людина військова і не знаю слів кохання, однак тепер я приїхав як людина цивільна й обов’язково їх вивчу...
Можна, звичайно, довго пояснювати, що це все інтереси тактичні, що вони скоро посваряться, що це неминуче. А проте «милые бранятся — только тешатся»... Насправді це в них всерйоз і надовго. І саме тому вони дозволили собі обрати такий, досить несподіваний для російсько-американського діалогу, приватний тон...
