З традиційного економічного форуму, який відбувся минулого тижня у польському курортному містечку Криниця, мені запам’яталися дві дискусії. Перша, присвячена Росії, була відверто скандальною. Польські учасники дискусії не побоювалися говорити про проблеми сучасної Росії, про те, що вона має зробити вибір між минулим і майбутнім. Посол Росії в Польщі в Криницю не приїхав. Проте прибули запрошені поляками ліберальні політологи, журналісти й правозахисники — їхній голос не дисонував, а скоріш доповнював польський.
На українській зустрічі все було інакше. Поляки не виступали. Виступали прем’єр-міністр України, заступник міністра закордонних справ, посол України в Польщі. Ющенка вітали із захопленням, вручили йому диплом «людини 1999 року». До Павличка і Сардачука, який також очолював нашу амбасаду у Варшаві, просто ставляться, як до своїх... Якби такого сценарію притримувались б росіяни — їх, скоріш за все, звинуватили б у зневазі до прав людини, до свободи слова у небажанні прислухатись до сусідів. Нас — вислухали. Нам — поаплодували. Нас — дуже бажають бачити такими, як ми про себе говоримо. Ми приїхали не з Бурунді. Сусіди точно знають, якими ми є. Однак переконують себе, що насправді ми інакші, ну якщо не зараз, так завтра будемо. Обов’язково будемо!
Я зустрівся із цим феноменом сприйняття України не вперше: він проявляється майже на всіх міжнародних конференціях по нашій країні, за якими доводиться спостерігати. Просто не так часто це сприйняття збігається із можливістю подивитись, чого чекають від Росії. Або — жорсткої самокритики. Або — неошовіністичної істерики у відповідь. Від нас — обіцянки, що проведемо реформи. І коли український прем’єр почав говорити, що вже зроблено, багато хто у залі слухав його розчулено. Ющенко!
Сусіди поблажливіші до нас. Якщо в нашому житті нічого не зміниться на краще — вони спочатку розчаруються, потім забудуть. Такої позитивно спрямованої в наш бік Польщі ми, здається, не мали на протязі нашої історії ніколи. Прикро буде, якщо не використаємо і цей шанс...
