Повідомлення про 60-річний ювілей легендарного екс-бітла Пола Маккартні, як і належить, обійшло світові інформаційні агентства, по радіо з цієї нагоди прокрутили популярні у 60-ті роки хіти ансамблю «Бітлз», по телебаченню показали чорно-білі кадри, де співають з гітарами юнаки у піджаках без комірців. Актуальність цим повідомленням надало і те, що сам Маккартні кілька тижнів тому вдруге одружився, про що, ясна річ, згадували основні світові ЗМІ. Безперечно, сам Пол намагається наскільки можливо бути молодим і не виглядає поки на сцені із гітарою смішним. Але все це ще більше підкреслює унікальність явища «Бітлз», з якого він колись вийшов.
Потрапивши минулого року на батьківщину артиста, тобто до Ліверпуля, я зайшов до напівпорожнього кафе у центрі міста поруч із клубом, де Маккартні вперше вийшов на сцену у складі «Бітлз». В кафе під безсмертні мелодії пили каву і тягнули темне англійське пиво півдюжини передпенсійного віку чоловiкiв, які не викликали особливого ентузіазму у торговця наркотиками, що прилаштувався біля входу. Навколо клекотіло велике місто, і ніщо не нагадувало про бітломанію, яка пішла звідси світом майже сорок років тому. Новий час співав нових пісень, і лише екскурсоводи вправно демонстрували гостям Ліверпуля місця, пов’язані з «бітлами» та скромні пам’ятники персонажам їхнiх пісень на тихих нецентральних вулицях.
Як тут було не згадати слова із жартівливої пісні двадцятип’ятирічного Маккартні із найзнаменитішої платівки «Бітлз»: «Чи буду, мила, я тобі потрібен, коли мені буде 64 роки?» Тоді, коли ця платівка обійшщла увесь світ, здавалося, що цього ніколи не буде. У те, що світла молодість на фоні чудових пісень «Бітлз» ніколи не закінчиться, вірили тоді, здається всі: і самі «бітли», і їхні слухачі незалежно від кордонів. Ми теж були тоді разом зi всім світом, так само вірячи у нескінченність юнацького щастя. Сам цього не усвідомлюючи, Пол Маккартні став символом першого в історії людства мирного покоління. Народившись під гуркіт німецьких бомбардувальників, маленький Пол не чув більше нічого подібного. У житті його покоління і поколінь, що йшли за ним, вже не було горя пережитої війни (локальні конфлікти в далеких краях не рахуються). Замість військових маршів та тужливих пісень прощання прийшла нова музика, аби стати основою філософії нового людства.
Нове життя показало, що зовсім не обов’язково або загинути молодим, або стати у п’ятдесят років забутим дідуганом. Покоління Маккартні розмінює шостий десяток, мандруючи світом, куштуючи заморські делікатеси, танцюючи і співаючи — одним словом, насолоджуючись життям. Зірки шістдесятих років продовжують виступати і випускати нові пісні. Девід Боуї, Джо Коккер, Мік Джаггер, Браан Феррі, Елтон Джон та інші ровесники Пола Маккартні продовжують тішити своїм мистецтвом не тільки однолітків, а й нові покоління слухачів.
Звісно, сер Пол Маккартні вже ніколи не напише нічого подібного до своїх шедеврів шістдесятих років. Та й не потрібно це вже нікому. Цінність його в тому, що він є, що продовжує жити, писати музику, співати, нарешті любити! Тому почувши ім’я колишнього ідола молоді всього світу, кожен із нас згадує своє «Yesterday», хоче, щоб «Let it be» і вірить, що його так само палко кохатимуть «When I’m sixty four».
Пол Маккартні не просто ювіляр. Він справді вічно молодий. І не завдяки пластичним операціям чи улесливим компліментам підлеглих. А завдяки своїм пісням, які залишаються вічно юними, роблячи юними всіх, хто любив і любить «Бітлз».
