Без сумніву, стаття кандидата на посаду президента Росії Владіміра Путіна є його тронним маніфестом, заявою про наміри на наступні 10—20 років. Так, очевидно, сам Путін вимірює строки своєї майбутньої влади над Росією.
За формою «маніфест Путіна» є суто економічним документом, у якому проголошується амбіційна мета — створення Євразійського союзу у складі Росії, Білорусі, Казахстану, Киргизії і Таджикистану — об’єднання, в якому азійська складова переважає. Характерно при цьому, що Путін не згадує Узбекистану — потужної самостійної країни, яка, очевидно, не збирається грати у складі московської команди.
Фантазія автора не знає меж, коли він проголошує ілюзорну перспективу «системи партнерства» ще не створеного Євразійського союзу — фактично Нью-Васюків — з таким реальним і могутнім глобальним актором, як Європейський Союз! Таке партнерство, на думку Путіна, здатне створити реальні умови для «зміни геополітичної і геоекономічної конфігурації всього континенту». Путіна не цікавить питання — чи потрібна Європейському Союзу «зміна геополітичної конфігурації континенту» і в чиїх цілях вона буде здійснена. Путін ретельно уникає слова «політичний», наголошуючи на економічних аспектах нового об’єднання. Але тільки наївна людина може повірити, що за економічним наднаціональним (фактично керованим Росією) об’єднанням не стоїть ностальгійна ідея відновлення євразійської імперії на просторах континенту від Львова до Владивостока — ідея настільки ж авантюристична і небезпечна, як і руйнівна для самої Росії, що переживає системну кризу.
Відкидаючи всю псевдоліберальну риторику Медведєва щодо «модернізації Росії», Путін, ще не ставши президентом, але знаючи, що при нинішньому стані демократії в РФ він неодмінно стане новим монархом, проголошує свій символ віри, свою програму дій.
І тут абсолютно очевидно, що Україна, — хоч прямо й не названа у статті Путіна, — відіграє ключову роль у його імперських планах. Із м’якістю справжнього оперативника КГБ, що заманює лоха в пастку, Путін пише, що «ми... не збираємося будь-кого пришвидшувати чи підштовхувати», наче українські державні діячі не знають справжньої практики виламування рук і ніг партнерам Росії при розбудові «братських відносин». Час від часу Путін, не бажаючи того, прохоплюється з правдою, кажучи, «що Росія буде просувати спільну, узгоджену позицію всіх учасників».
Він навішує на вуха читачів локшину, доводячи абсурдну думку, що євразійський союз «дозволить (!) кожному з його учасників швидше (!) і на сильніших позиціях (!) інтегруватися в Європу». Союз, керований Росією, її бундючними імперськими інтересами, нікому і нічого не дозволить, крім безвідмовного виконання наказів Кремля.
Проголошена Путіним «відкритість» проекту Євразійського союзу обернеться (якщо вже не обернулась) для України жорстоким ультиматумом. Економічні (ціна за газ), силові, політичні, агентурні аргументи буде знайдено і пущено в дію.
«Маніфест Путіна» — ще один фантасмагорійний проект з розряду «перемоги комунізму», заклику «наздогнати і перегнати Америку», фантазій А. Дугіна й О. Проханова про відновлення сталінської імперії від Берліна до Пекіна, розчленування України, створення «Русского міра» і т. ін.
Від поєднання темряви з темрявою не народиться світло; від злиття євразійських корупцій не виникне благодентство; від об’єднання відсталих технологій вироби і товари не стануть конкурентоспроможнішими.
Однак незважаючи на всю апріорну провальність цього проекту, він, ураховуючи особу Путіна та його злу, деструктивну енергію, є дуже небезпечним для теперішнього керівництва України. Альтернатива для України є тільки одна: відкинувши вбік усі комплекси помсти (політичні процеси над Ю. Тимошенко, Ю. Луценком та іншими), угамувавши прагнення абсолютної влади часів Сталіна, установивши демократичні правила політичної гри, іти на рішуче зближення з Європейським Союзом, на посилення всебічного співробітництва з Польщею, США та Канадою — світовим лідером демократії. Це не означає, що Азаров со товарищи мають написати «листа запорожців» султану — Путіну чи згорнути взаємовигідне співробітництво з Росією, але керівництво України повинно виходити виключно з національних інтересів країни, яку ця команда тимчасово представляє. Врешті-решт у даному випадку інтереси України збігаються з приватними інтересами донецької команди, адже в особі Путіна — майбутнього президента Росії — Янукович набув дуже небезпечного ворога. Тільки підтримка українського демократичного суспільства і підтримка ЄС може дати президентові України необхідну йому силу і захист від нового сплеску імперських амбіцій Росії.
