Перший крок назустріч європейській сім’ї Туреччина зробила задовго до підписання славнозвісного Маастріхтського договору, результатом якого стала поява на світовій політичній мапі Європейського Союзу. Це сталося ще 1963 року, коли Туреччина уклала з економічною співдружністю європейських держав угоду про асоційоване членство. І лише три десятиліття потому відносини між новооб’єднаною в тісний союз європейською спільнотою та мусульманською державою на Близькому Сході значно пожвавилися. У 1999 році Туреччину було офіційно визнано кандидатом на вступ до ЄС. Невдовзі мають розпочатися переговори між Анкарою та Брюсселем про приєднання цієї країни до Союзу. Однак чи станеться це?
Сумніви щодо початку переговорів виникли у зв’язку з невпевненістю європейських лідерів, які, схоже, ніяк не наважуються сказати Туреччині «ласкаво просимо». Не допомагають Анкарі навіть безпрецедентні за її мірками заходи для здобуття брюссельської прихильності. Із-поміж нещодавніх рішень турків — поява на державному телебаченні програм курдською мовою. Ще кілька років тому, згадують курдські правозахисники, за пісню мовами національних меншин радіостанцію могли позбавити частоти на один рік. Крім того, турецькі політики розробили дев’ять пакетів реформ, які мали на меті гармонізувати державне законодавство до «єесівського» — скасування смертної кари, заборона застосування тортур у в’язницях, скорочення впливу військового командування на громадсько-політичне життя.
Із огляду на ці та інші досягнення турків очікується, що Європейська Рада, звітуючи в жовтні перед членами ЄС, надасть позитивний відгук про дії Анкари. Проте серед впливових «єесівських» старожилів досі існує чимало тих, хто не в захваті від ідеї членства Туреччини. Так, цими днями канцлер Німеччини Герхард Шредер заявив: максимум, на що може нині розраховувати Анкара, — це «умовна згода на переговори про членство цієї країни в ЄС». Німецький лідер уточнив, що «умовне так» зовсім не означає негайного початку переговорів. У відповідь його турецький колега Реджеп Ердоган наголосив, що «умовне так і інші подібні речі не для нас». Французьке керівництво також не монолітне у своїй позиції щодо майбутнього членства Туреччини в ЄС. Із одного боку, в Парижі лунають позитивні коментарі про турецький поступ у контексті євроінтеграції, а з іншого — відсутня чітка прихильність до початку переговорів із Анкарою про вступ. Перед президентом Жаком Шираком постала складна дилема, оскільки згідно з останніми опитуваннями французи не виявляють особливого ентузіазму з приводу турецького членства. Невідомо, яка позиція країн- членів Євросоюзу щодо Туреччини візьме гору у грудні під час саміту Туреччина — ЄС, адже ситуація може за чотири місяці змінитися разом із настроями людей. Не варто забувати, що в ЄС побутує досить усталена думка, офіційно висловлена, зокрема, колишнім президентом Франції Жіскаром д’Естеном, буцімто Туреччина неєвропейська країна і її поява в ЄС означатиме кінець Союзу. Можна також згадати про недавню словесну перепалку Джорджа Буша і Жака Ширака під час Стамбульського саміту НАТО. У відповідь на прохання американського лідера включити Туреччину до ЄС французький президент попросив свого колегу не втручатися у європейські справи.
При цьому існує переконання, що саме прийняття Туреччини до лав ЄС може посприяти її подальшому масштабному реформуванню, аби таким чином країна стала взірцем для всього мусульманського світу. Із цього приводу висловився комісар із розширення ЄС Гюнтер Ферхойген: «Процес реформ у Туреччині має значення не лише для самої країни, його вплив буде відчутним далеко за її межами. Демократизація Туреччини відіграє велику роль для всього ісламського світу, адже вона демонструє, що немає протистояння між такими універсальними цінностями як цінність прав людини, демократії, верховенства закону та країною з мусульманським населенням і мусульманським походженням». Інший політик — міністр закордонних справ Великої Британії Джек Стро — у своїй промові у Копенгагені багато разів підкреслював, що спільною загрозою як Заходу, так і Сходу є тероризм, і Євросоюзу не знайти кращого союзника в боротьбі з цим викликом, ніж Туреччина.
Існує й інший, не менш суттєвий аспект — економічний. На даний момент турецька економіка є найслабкішою серед економік 25 країн ЄС. Відповідно, увійшовши до складу Союзу, Туреччина стане найбіднішим і найбільшим членом ЄС. Чи під силу Євросоюзу витримати таке навантаження? Раніше лунали думки, нібито прийняття країни до «єесівських» рядів коштуватиме організації трохи чи не півбюджету. Після проведення грунтовніших досліджень, деякі аналітики, зокрема британка Кірсті Х’юз, почали заперечувати цю цифру, наполягаючи на 10—15%, що цілком прийнятно для ЄС.
Чи переконливо доводив Гюнтер Ферхойген у своєму звіті, що Туреччині варто надати шанс вже цього року, члени ЄС вирішать у грудні. Та вже зараз результати саміту намагаються передбачити експерти. Незважаючи на заперечення з боку Туреччини, вони не відкидають розвитку подій за сценарієм Шредера. Можливий ще варіант, за якого засідання Європейської Ради призведе до заміни «умовного так» на «так, але» — як форму додаткових гарантій для Анкари. Проте навряд чи турецькі переговорники легко погодяться на останнє «компромісне» формулювання.
