У першій половині минулого століття Європа понівечила себе двома війнами і знищила свою центральну роль у світовій політиці. У другій половині століття далекоглядні лідери дивилися далі помсти і поступово створювали інститути європейської інтеграції. Думка про нову війну між Францією та Німеччиною здається сьогодні абсурдною, а розвиток Європейського Союзу значно підвищив привабливість Європи у світі та її «м’яку силу». На жаль, це історичне досягнення сьогодні під питанням.
У травні 2010 року фінансові ринки втратили віру в здатність Греції контролювати дефіцит свого бюджету й повертати свої борги. Страх дефолта почав проникати і в інші країни серед 16 членів зони євро, такі, наприклад, як Португалія та Іспанія. У відповідь на це європейські уряди, Європейський центральний банк і Міжнародний валютний фонд організували рятувальну програму для країн зони євро на суму 700 млрд. євро з метою заспокоєння фінансового шторму.
Хоча це втручання й дало тимчасовий передих, на фінансових ринках, як і раніше, панує невизначеність. Минулого місяця канцлер Німеччини Ангела Меркель заявила, що якщо євро спіткає невдача, «то невдачі зазнає не лише євро... але й Європа, а з нею — й ідея європейської єдності».
Європейська єдність уже зіткнулася зі значними перешкодами. Податково-бюджетна інтеграція носить обмежений характер. Національні ідентичності, як і раніше, є сильнішими, ніж загальноєвропейська ідентичність, незважаючи на шість десятиліть інтеграції, а національні інтереси, хай і не настільки яскраво виражені в порівнянні з минулим, досі важливі.
Розширення ЄС до включення 27 держав (із планами включення нових держав у майбутньому) означає, що європейські інститути можуть залишитися sui generis (інститутами заради інститутів), неспроможними створити сильну федеральну Європу або єдину державу. Юридична інтеграція посилюється, і вердикти Європейського суду переконують країни ЄС змінювати свою політику. Але інтеграція на рівні законодавчої і виконавчої влади відстає, і хоча Європа створила посаду президента і центральну фігуру для міжнародних відносин, зовнішня й оборонна політика, як і раніше, є лише обмежено єдиною.
Десятиліттями Європа вагається між надмірним оптимізмом та нападами «європесимізму», подібними до нинішніх. Як недавно висловився журналіст Маркус Волькер: «Згідно з честолюбними планами Лісабонського договору, Європа мала дорости до одного з основних гравців на світовій сцені. Натомість Європа починає залишати враження невдахи в новій геополітичній системі, в якій домінують США та нові держави, що швидко розвиваються, на чолі з Китаєм». «Зародком цієї системи», за словами Волькера, є зустріч 18 грудня 2009 року, що дозволила скрасити скромні результати Копенгагенської угоди, — зустріч, очолювана США і Китаєм, на яку запросили лідерів Індії, Бразилії та ПАР, але не запросили європейців.
А тепер ще недавня фінансова криза оголила межі податково-бюджетної інтеграції в зоні євро і підняла питання про роль та майбутнє євро.
Яке майбутнє Європи? Як зауважив журнал The Economist: «Розмови про відносний занепад Європи ведуться зараз, схоже, повсюдно... Можна почути похмурі цифри про майбутню «вагу» Європи, і досить обгрунтовані. У 1900-х рр. в Європі проживала чверть світового населення. Цілком можливо, що до 2060 року в ній проживатиме всього 6% світового населення, причому, майже третина буде старша 65 років».
Європа справді зіткнулася із серйозними демографічними проблемами, але кількість населення не пов’язана тісно з економічною потужністю, а передбачення занепаду Європи мають довгу історію своєї нездатності матеріалізуватися. У 80-ті рр. аналітики говорили про євросклероз і про неміч, що підкрадається, але в подальші десятиліття Європа продемонструвала вражаюче економічне зростання та інституційний розвиток.
Підхід ЄС, що полягає в розділенні повноважень, в укладанні детальних договорів і у вирішенні конфліктів за допомогою численних комітетів може здатися громіздким і недостатньо ефектним, але він стає все важливішим для вирішення багатьох питань у сьогоднішньому взаємопов’язаному та взаємозалежному світі. Як висловився директор Європейської ради із зовнішніх стосунків Марк Леонард: «Зазвичай вважається, що час Європи давно минув. Її нестача загальної ідеології, її розділеність, надмірна увага до правових систем, небажання застосовувати військову силу та склеротична економіка різко відрізняють її від США, які стали більш домінуючими, ніж колись Рим... Але проблема полягає не в Європі — проблема в нашому застарілому розумінні того, що таке сила».
Американський політолог Ендрю Моравчик наводить аналогічний аргумент про те, що європейські нації, окремо й разом, є єдиними державами, окрім США, здатними «впливати у світовому масштабі, у всьому спектрі сили, починаючи з «жорсткої» і закінчуючи «м’якою» силою. Тією мірою, якою цей термін ще зберігає якесь значення, світ є двополюсним і, швидше за все, залишиться таким в доступному для огляду майбутньому».
Моравчик вважає, що песимістичний прогноз заснований на реалістичному сприйнятті XIX століття, згідно з яким, «сила пов’язана з відносною частиною сукупних світових ресурсів, а країни постійно перебувають у боротьбі одна з одною». Крім того, він підкреслює, що Європа є другою у світі військовою силою з 21% світових витрат на збройні сили. Для порівняння: Китай — 5%, Росія — 3%, Індія — 2%, Бразилія — 1,5%.
Десятки тисяч солдат із країн-членів ЄС задіяні за межами своїх держав у таких країнах, як Сьєрра-Леоне, Конго, Кот-д’Івуар, Чад, Ліван та Афганістан. У плані економічної сили Європа володіє найбільшим ринком, на який доводиться 17% світової торгівлі, тоді як на ринок США припадає 12% світової торгівлі. Європа також надає половину світової іноземної допомоги, а США — лише 20%.
Але вся ця потенційна сила може виявитися марною, якщо європейці не вирішать термінові проблеми, що виникають у результаті втрати фінансовими ринками віри в євро. Всі, хто захоплюються європейським експериментом, мають сподіватися на їхній успіх.
Джозеф С. НАЙ-молодший — професор у Гарвардському університеті та автор книги «М’яка сила як засіб для досягнення успіху у світовій політиці».
