Візит Володимира Путіна до Польщі для участі в пам’ятних заходах, присвячених 70-им роковинам початку Другої світової війни, очікувався з особливою цікавістю. Інформаційна підготовка візиту не вселяла особливих надій на те, що у російській столиці всерйоз вирішили підвести межу під подіями світової катастрофи. Навпаки, в Москві вже деякий час намагаються зняти провину за розв’язання війни зі Сталіна й покласти її на інших. У тому числі й на Польщу.
Якби розмови про невинність сталінського режиму вели заповзяті політики, офіційні історики або журналісти, то ніхто б особливої уваги на це не звертав. Яких тільки поглядів на історію не існує. Але коли, наприклад, на сайті Московського державного інституту міжнародних відносин (МГИМО) розміщуються статті керівника адміністрації президента Росії Сергія Наришкіна, міністра закордонних справ Сергія Лаврова та спікера Ради Федерації Сергія Миронова, в яких повторюються давно спростовані версії причин Другої світової війни, то ставлення до цього зовсім інше. Всі чудово розуміють, що випадково такі матеріали не з’являються. Ба більше, вони дають напрямок офіційній пропаганді. По телебаченню демонструвалися документальні фільми про пакт Молотова-Ріббентропа й події, які йому передували. Останній із цієї низки було показано по московському Першому каналу 31 серпня під доволі претензійним заголовком «Чи міг Сталін спинити Гітлера?» Відповідь однозначна: ні, не міг, тому й уклав пакт із протоколом, а потім закріпив розділення Польщі у відповідному договорі про дружбу та кордони.
А ще напередодні візиту Путіна до Польщі Служба зовнішньої розвідки Росії (СЗР) розсекретила добірку польських архівних документів. У СЗР стверджують при цьому, що добірка польських архівних документів, що опинилася в її розпорядженні, краща, ніж у нинішнього керівництва Польщі. «Я гадаю, полякам треба радіти, що ми надаємо можливість ознайомитися з цими документами», — заявив упорядник збірки генерал-майор СЗР Лев Соцков. У згаданому кінофільмі він із певною урочистістю повідомляє, що документи оприлюднюються вперше. Який подвиг! Уже 70 років минуло після початку війни, наступного року відзначатимемо 65-річчя її закінчення, а російські архіви ніяк не відкриваються. А якщо щось і публікується, то з нагоди й із особливим підбором.
Цікаво, що аргументація високопоставлених авторів переважно запозичена з брошури Держполітвидату 1948 р. під назвою «Фальсифікатори історії (історична довідка)». Вона стала відповіддю на видання держдепартаментом США збірки «Нацистсько-радянські відносини 1939—1941 рр.», укладеної фахівцями міністерств іноземних справ Америки, Франції та Великої Британії. Саме в цій збірці було вперше опубліковано секретні протоколи до пакту Молотова-Ріббентропа й до «Договору про дружбу та кордони» від 28 вересня 1939 р. Просте зіставлення текстів радянської брошури й тих, що писали високопоставлені автори на сайті МГИМО, показує, що нічого нового вони не вигадали. Ті самі ідеологеми, що Німеччина була принижена Версальським договором, західні держави умиротворяли Гітлера, скеровуючи його на схід проти СРСР, підписали Мюнхенську угоду тощо.
Напередодні візиту особливо виділялася роль Польщі. У збірці СЗР представлені документи стосовно того, що польський Генеральний штаб розробляв плани дестабілізації обстановки в Україні, в Поволжі й на Кавказі, а також розчленування й знищення Радянського Союзу. За словами генерала Соцкова, в серпні 1937 р. польський Генштаб випустив директиву № 2304/2/37, у якій записано, що кінцевою метою польської політики є «знищення будь-якої Росії». На його думку, фальсифікації історії в Польщі в цей час набули рангу державної політики. «Оцінки, що спотворюють реальний перебіг подій, ідуть на рівні уряду цієї держави. Головна ідея — покласти відповідальність за початок Другої світової війни на СРСР так само, як і на фашистську Німеччину».
Звісна річ, подібні заяви — а генерал Соцков був далеко не першим і не єдиним — викликали в Польщі відповідну реакцію. Обстановка напередодні візиту була настільки напруженою, що з Кремля поповзли чутки, що Путін може взагалі відмовитися від візиту. Скоріш за все, це був звичайний шантаж. Окрім історичних проблем, є і питання сьогодення, які потрібно вирішувати. До того ж, доводити справу до розриву не входило в російські плани. Тому була зроблена спроба певного охолодження пристрастей, що збурилися не на жарт.
У Gazeta Wyborcza була опублікована стаття Путіна «Сторінки історії — привід для взаємних претензій чи основа для примирення й партнерства?» У ній пакт Молотова-Ріббентропа визнається аморальним. Але водночас «Ми бачимо спроби переписати історію під потреби тимчасової політичної кон’юнктури. У деяких країнах зайшли ще далі — героїзують нацистських підсобників, ставлять в один ряд жертв і катів, визволителів і окупантів». Натяк на Україну та країни Балтії доволі прозорий. І далі вже второваною колією. «Так, сьогодні нам анітрохи не вагаючись пропонують визнати, що єдиним «спусковим гачком» Другої світової війни став радянсько-німецький пакт про ненапад від 23 серпня 1939 року. Щоправда, поборники такої позиції не ставлять собі елементарне питання — хіба Версальський договір, який підвів межу під Першою світовою війною, не залишив після себе безліч «мін уповільненої дії»?.. І не було аншлюсу Австрії, не було розтерзаної Чехословаччини, коли не лише Німеччина, але й Угорщина та Польща, по суті, взяли участь у територіальному переділі Європи».
З цього приводу головний редактор Gazeta Wyborcza Адам Міхник опублікував статтю під вельми красномовним заголовком: «Усе було не зовсім так, пане Путін». На думку головного редактора польської газети, не можна ставити знак рівності між аморальною та боягузливою Мюнхенською змовою та пактом Молотова-Ріббентропа: ні Франція, ні Велика Британія спільно з нацистами не окупували Чехословаччину. «І ніколи жоден польський політик не робив підлих заяв про те, що «потворне дітище Версальського договору зникло з карти Європи», а саме так заявив 1939 року після розділення Польщі В’ячеслав Молотов... Якби я був злопам’ятний, я б пригадав, як 1941 року в пошуках «симетрії» у взаємних образах Йосип Віссаріонович Сталін нагадав генералу Владиславу Сікорському про захоплення Кремля поляками на початку XVII століття».
Адам Міхник також визнає факт зайняття Польщею Тешинської Сілезії після Мюнхенської змови, проте зазначає, що це давно було в Польщі визнано «історичною помилкою». До того ж, політика польської влади і сталінського режиму на зайнятих територіях істотно відрізнялися. За словами Міхника, необхідно розкрити всю правду про радянських в’язнів «таборів Пілсудського» (у них утримувалися полонені червоноармійці під час радянсько-польської війни 1920 р. — Авт.), та, зазначає він, ніхто з цих в’язнів, на відміну від жертв Катині, не був убитий кулею в потилицю. До речі, чергову могилу розстріляних НКВД польських офіцерів знайшли цими днями у Білорусі.
Здається, зовні доволі стриманий тон статті Путіна у Gazeta Wyborcza є суто тактичним кроком із метою уникнути складнощів під час візиту російського прем’єра. Москва не зацікавлена в надмірній напруженості у відносинах із Варшавою. Під час візиту Путіна були підписані угоди стосовно судноплавства у Калінінградській затоці, щодо ввезення до Росії відпрацьованого ядерного палива з дослідницького реактора та протокол про співпрацю між міністерствами культури.
Водночас історичний аспект лишається каменем спотикання. У принципово важливому для поляків питанні Катині Кремль не має наміру поступатися. Навіть у питанні про документи. Як сказав заступник глави апарату уряду Росії Юрій Ушаков, Москва не передаватиме Польщі засекречені матеріали стосовно катинської справи. «Все, що можна в цьому плані, вже розсекречене, й до нас претензії з цього приводу пред’являти просто нелогічно». Логічно припустити, що залишилося те, що розсекречувати не можна. Напередодні візиту стаття Лаврова з сайту МГИМО була вилучена, а Наришкіна — не друкувалася, однак потім усе повернулося на свої місця.
Проблема не в самій історії як такій. Якщо залишити осторонь внутрішньополітичні причини, через які відстоюються сталінські ідеологеми, то російськими коридорами влади блукає примара пред’явлення претензій. Як писав у своїй статті Сергій Наришкін, «не можна не бачити, що Росії як історичній спадкоємиці СРСР, провокаційно нав’язується етична провина за події тих років і підводиться ідеологічна база для пред’явлення їй різноманітних компенсаційних претензій». Москва на таке не згодна. Стаття Путіна визначила межу, яку переступати для неї вже неможливо.
Історія для нинішніх російських правителів є не наукою, а полем ідеологічного протистояння. І це надовго. Уїнстон Черчилль казав, що жорна історії мелють повільно, але стирають на пил. Але поки що в Москві до нобелівського лауреата дослухатися не бажають.
