Твердження, що всі країни повинні розвиватися демократичним шляхом, безумовно, є думкою здоровою та похвальною. Але чи повинні ми у своїх міжнародних відносинах керуватися виключно цим критерієм?
Немає не найменшого сумніву в тому, що з усіх форм державного устрою демократія є найкращою. І Захід миттю перетворив демократичну систему в абсолютне кредо, кінцеву мету, до якої потрібно прагнути. Вона повинна обов’язково бути впроваджена всюди, причому в її західному варіанті. Демократія сьогодні стала єдиним критерієм оцінки іноземної країни, при цьому абсолютно не приймається в розрахунок ні історичний контекст, ні рівень економічного розвитку країни, ні її демографічна або етнічна різноманітність, ні соціальна структура її суспільства.
Якщо відкинути цинізм державних інтересів, чи існують інші етичні цінності, які перевершують демократичні? Я маю на увазі свободу мислити, писати, подорожувати, займатися підприємницькою діяльністю, вільне правосуддя й соціальну справедливість, а також рівні шанси для кожного в цьому житті, групову солідарність і взаємозв’язок поколінь, або, говорячи приземленіше — право жити, харчуватися, одягатися, мати пристойне житло. Чи включені ці особисті права в західну концепцію демократії? Очевидно, що відповідь буде негативною.
Останні події — на жаль! — підтверджують мою думку. У Росії нещодавно відбулися парламентські вибори, де перемогу отримала партія президента Путіна, за яку віддали голоси 62% виборців (це не 80% чи 90%, як колись у Румунії). Роздалися крики обурення. Заяви, що мали місце фальсифікації. Це не виключено, але у зв’язку з цим Заходу варто пригадати, що «деякий» Джордж Буш свого часу отримав не безперечну перемого у Флориді. А тогочасний президент Франції привітав його з перемогою, і ніхто його за це не критикував.
Так, Путіна в нас не дуже позитивно оцінюють. Але всі, хто недавно побував у Росії, констатували, що він — найпопулярніший політик у країні. Чому? Він покінчив із «демократичним» періодом Єльцина, який поставив Росію на коліна, породивши убогість, економічну анархію та корупцію. Сьогодні на Заході деякі вважають, що Путін дуже жорстко обходиться з олігархами. Але чи варто жаліти тих, хто привласнив плоди праці росіян, щоб фінансувати футбольні клуби? За часів Путіна, принаймні, держслужбовцям почали виплачувати зарплату, росіяни можуть подорожувати за кордон, створювати підприємства й навіть дискутувати на політичні теми з гостями з інших країн. Безумовно, поліцейська спадщина царсько-радянських часів усе ще сильна, але все ж таки в країні спостерігається прогрес. І нинішня система, хоч би якою незавершеною вона є, краща за ту, яку могли б створити добродії Зюганов або Жириновський.
Тепер давайте перейдемо до Африки, де наштампували демократій, просто наклавши цю систему на стійкі етнічні й племінні відмінності, коріння яких йде дуже глибоко в історію, і вирішили повсюдно ввести президентські вибори на основі загального виборчого права. Але чомусь кожні вибори закінчуються кривавою бойнею, якщо не війною. Візьміть Берег Слонової Кості, сьогоднішню Кенію. Не краще було б допомогти цим країнам створити інші форми демократії з сильними провінційними автономіями, де уряд формувався б непрямим чином, де враховувалися б племінні розбіжності, де були б створені інституційні механізми захисту прав меншин? Мені можуть відповісти, що ці країни вільні самі обирати своє майбутнє. Але це не так. Вони опинилися в цій ситуації, бо Захід сказав їм, що якщо вони хочуть, щоб їх визнали й надавали фінансову допомогу, вони повинні стати демократіями за західним зразком. Пригадайте франко-африканський самміт у Ля Боль 1990 року.
У мусульманських країнах ситуація не краща, і їхні народи все менше вірять у демократію. Вони бачать, що Марокко розвивається, і жінки отримують там більше прав не завдяки діяльності політичних партій, зайнятих обговоренням другорядних питань, а волею монарха модерністських переконань. Вони бачать, що Малайзія досягла нинішнього рівня розвитку за прем’єр-міністра, який схильний до авторитаризму. Вони розуміють, що саме через те, що Захід поспішив нав’язати Арафату вільні вибори, до влади прийшов ХАМАС, а це не сприяє ні прогресу, ні миру, ні навіть демократії. І тепер усі ці народи не бажають більше вірити в рожеві мрії демократії, не підкріплені реальністю. Вони хочуть жити, їсти, працювати, заробляти гроші. Вони також хочуть бути вільними. Це означає, що ми зобов’язані добре над цим розміркувати й розлучитися з нашими жорсткими схемами.
Чи не варто нашим країнам відтепер будувати свої міжнародні відносини на основі різноманітних критеріїв, де демократія буде одним із багатьох, враховувати у своєму аналізі й думках той факт, що минуле не можна просто списати з рахунку, і що концепція розвитку історії одним єдиним шляхом є однією з найміцніших і помилкових ілюзій, що заповідалися нам Марксом?
