Як вимушена відставка Дональда Рамсфелда ознаменувала провал американського вторгнення до Іраку та стратегії глобальної війни проти тероризму, розробленої після подій 11 вересня 2001 року, так і нищівна поразка адміністрації Буша на проміжних парламентських виборах, у яких демократи отримали більшість в обох палатах Конгресу й перемогли у більшості штатів, не стільки свідчить про новий етап у американській політиці, скільки демонструє ілюзорність міфу про надмогутність Америки.
Після падіння Берлінського муру й розвалу радянського табору як американські консерватори, так і вороже налаштовані по відношенню до США сили плекали дві паралельні ілюзорні теорії. Згідно з першою, глобалізація та період після холодної війни мали започаткувати однополярний світ, хоча виявляють себе обидва ці явища саме збільшенням кількості полюсів сили. Друга ілюзія полягає в упевненості, що саме абсолютна влада Америки правитиме світом у XXI столітті. Могутності Сполучених Штатів, якщо вже лише ця країна може претендувати на її глобальний масштаб, дедалі частіше кидають виклик новонароджені держави-суперники, держави-бунтівники та глобалізація.
У військовій сфері, де їхня перевага, здавалося б, не викликає сумнівів, Сполучені Штати стикаються зі скрутною ситуацією в Афганістані, на півдні якого сила талібів зростає щодня, і військові барони вже майже позбавили уряд Хаміда Карзая легітимності, а також з безнадійною ситуацією в Іраку, де американцям загрожує перша після В'єтнаму серйозна поразка. З тієї самої миті, коли в Іраку розпочалася громадянська війна (60 000 загиблих на перший квартал 2006 року), а Сполучені Штати не змогли знайти політичних важелів, аби домогтися військового рішення, виведення військ з країни є неминучим, залишилося тільки визначити, якими темпами його здійснювати і як його краще піднести громадськості. А оскільки США загрузли в Іраку, Північна Корея та Іран змогли дати волю своїм ядерним амбіціям. Що ж, з погляду поширення ядерної зброї, а також війни проти тероризму, Америка платить високу ціну за те, що почала не ту війну проти не того противника.
У геополітичному розрізі прискорений розвиток нових наддержав на Півдні приводить до вимог більш збалансованого розподілу глобальної відповідальності — на зорі XXI століття Китай недвозначно позиціонує себе як держава-суперник Сполучених Штатів. Не варто скидати з рахунку і Росію, яка відмовилася від комунізму, щоб культивувати «совєтизм», і яка в ролі нового імперіалістичного вектора розвитку замінила Червону армію та ядерний арсенал на шантаж енергоносіями й природними копалинами. Можна перерахувати багато держав, які прагнуть зміцнити свою національну потугу, загартованих у горнилі унілатералізму Америки і спроможних кинути виклик її стратегії.
В економічному плані період високого зростання (в середньому 3,5% щорічно), який дозволив створити більше робочих місць (рівень безробіття становить 4,4%), тепер перебуває під загрозою через борги населення (130% від доступного прибутку), спаду на ринку нерухомості, бюджетного дефіциту, викликаного високими витратами на воєнні операції (507 мільярдiв доларів з 2001 року) й диспропорційний поточний баланс (7% ВВП 2005 року). Спад світового виробництва на тлі хорошої динаміки країн, що розвиваються, застарілість і недосконалість пенсійних систем підприємств, втрата лідерських позицій у інноваційних технологіях — такі три основні проблеми стоять перед американською економікою. Тепер, коли економічне зростання країни не перевищує 2%, США більше не можуть бути локомотивом світової економіки, яким вони були починаючи з 1990 року. Вони залежать від Китаю, який забезпечує їхнє фінансування (понад 70% золотовалютних запасів, що обчислюються декількома трильйонами, інвестованими в доларах), а також від попиту з боку азійських країн, які підтримують зростання світової економіки, переймаючи естафету в американських споживачів.
У політичному плані США, населення яких становить 300 мільйонів, є привабливою країною, але нація стає дедалі більш неоднорідною й роз'єднаною, що породжує кризу ідентичності. Руйнування Нового Орлеана ураганом Катріна виявило уразливість країни після терактів 2001 року й підтвердило недієздатність органів державної влади та високий рівень нерівності в суспільстві. Непропорційний розподіл результатів економічного зростання — зараз зарплата глави підприємства перевищує середній оклад службовця в 369 разів проти різниці в 28 разів 1970 року — демонструє, що економічне зростання мало що дало біднякам і середньому класу. До того ж, елітарні прошарки суспільства збільшили міру своєї закритості, що майже унеможливило для представників інших класів просування вгору соціальними сходами.
З погляду моральності, керівництво країни втратило кредит довіри, що нерозривно пов'язано зі зростаючим невдоволенням і нститутами, брехнею, яка передувала початку вторгнення до Іраку, «роззброєнням» опозиції після терактів 2001 року, примноженням скандалів, викликаних аморальною поведінкою й корупцією. Таким чином, суспільство, змушене постійно піддавати сумніву дії керівництва країни, стає підозрілим і починає відчувати страх.
З вищевикладеного можна зробити шість висновків:
1. США далеко не наддержава, й у країні з'являються ознаки грядущої серйозної кризи, викликаної, зокрема, помилками, яких припустилася адміністрація Буша в період з 2001 року, кризи, яка кристалізується під час виведення військ з Іраку.
2. США, як це було наприкінці 1970 років, на зорі XXI століття мають можливість розпочати «нове життя» й зберегти — ні, не монополію могутності, якою вони ніколи не володіли — свої лідерські позиції, для чого необхідно докорінно переглянути свої методи правління, зовнішньополітичний курс і економічну модель.
3. Початок XXI століття з цього погляду має багато спільного з 1920 роками, коли Велика Британія вважала себе імперією світового масштабу й претендувала на глобальний вплив, яким уже не володіла, тоді як США відмовлялися взяти на себе роль лідера, яка випливала з їхньої реальної могутності. Тепер США стоять перед тією ж дилемою: вони діють як світовий жандарм, і їх сприймають саме так, хоча насправді вони втратили свій колишній вплив.
4. У сучасній міжнародній системі, чия нестабільність зростає через багатополярність і різнорідність систем цінностей і вірувань, мало що може робитися без участі Сполучених Штатів, але Сполучені Штати далеко не всемогутні.
5. Лідери демократичних країн повинні перед обличчям збільшення ризиків вважати своїм першочерговим завданням відтворення союзу своїх країн.
6. Різкий поворот США в біг унілатералізму, який, судячи з усього, призведе до ізоляціонізму й протекціонізму, а також збільшення кількості центрів впливу як ніколи вимагають поновлення процесу інтеграції на європейському континенті, якому повинна передувати модернізація Німеччини, а потім і Франції.
