Одним із найбільш актуальних і дискусійних для політичної еліти повоєнної Югославії питань є проведення дострокових виборів. Слободан Мілошевич, як відомо, погодився піти на них. Про труднощі й дилеми опозиції — в статті югославського дисидента.
Слободан Мілошевич може бути людиною, до якої ставляться з найбільшим презирством у Сербії, але й лідери опозиції в країні насилу приховують ненависть один до одного. Дійсно, коли Вук Драшкович, лідер найбільшої опозиційної групи, намагався заволодіти увагою стотисячного масового мітингу протесту (якого він раніше уникав), що відбувся минулого тижня, охоронці з сербського Руху відновлення Драшковича і Демократичної партії, очолюваної Зораном Джинджичем, у відкриту побилися. Оформлення об'єднаного фронту по боротьбі з режимом здається, як ніколи далеким.
Міжусобиці всередині сербської опозиці ї та її некомпетентність є найважливішою причиною, з якої Мілошевич досі перебуває при владі. Після вигнання хорватською армією 1995 року чверті мільйона сербів із країни його підтримувало менше третини електорату. Але пиха, жадність і нескінченні інтриги опозиційних лідерів зробили їх легкою жертвою підступів Мілошевича, який дотримувався політики «розділяй і погано володарюй».
Внаслідок такого політичного провалу багато хто в Сербії побоюється початку громадянської війни. Але катастрофи все ще можна уникнути. В той час, як сербська поліція дуже чисельна й добре озброєна, вона погано навчена й психологічно не готова до придушення масових демонстрацій. У армії лише генеральська верхівка беззастережно віддана Мілошевичу; більшість офіцерського корпусу озлоблена програною в Косово війною й зневажливим ставленням до себе із боку Мілошевича, особливо низькою платнею.
Останнє, але не менш важливе: немає свідоцтв тому, що Мілошевич має намір вдатися до широкомасштабного насильства всередині Сербії. В протилежність до його ставлення до несербів, у внутрішній політичній боротьбі цей підступний авторитарист віддає перевагу безпринципному маніпулюванню друзями й ворогами, пропаганді й підтасовуванню виборів. Маючи майже шістдесят років, і перебуваючи при владі понад десять років, він навряд чи зміниться. Зрештою, хоча багато хто вірив у те, що звинувачувальний акт Гаазького трибуналу з розслідування військових злочинів, оприлюднений у ході бомбардування Сербії, примусить Мілошевича битися до останнього, він погодився на беззастережну капітуляцію.
В цьому — ахіллесова п'ята Мілошевича. За іронією долі, недавній масовий мітинг опозиції відбувся перед бєлградським федеральним парламентом, оскільки саме в парламенті, а не на вулицях, Мілошевичу можна кинути виклик. У цьому сенсі шкода, що прозахідний президент Чорногорії Міло Джуканович обрав шлях сепаратизму, а не підтримки сербської опозиції.
Справа в тому, що в Джукановича (президент Чорногорії — Ред. ), можливо, є ключ до того, щоб ослабити мертву хватку, якою Мілошевич тримає уряд. Оскільки прямі вибори на дві вищі федеральні посади в Югославії, що збереглося, не проводяться, Сербія й Чорногорія 1992 року домовилися їх розділяти. Якщо на посту президента Югославії перебуває серб, прем'єр-міністром повинен бути чорногорець. Проблема з нинішнім прем'єром Момчило Булатовичем полягає в тому, що його партія набрала на виборах у Чорногорії менше голосів, ніж партія Джукановича. Майже всі лідери сербської опозиції згодні з невдоволенням Джукановича тим, що федеральний уряд нелегітимний через нинішній стан справ.
Джуканович віддає перевагу незаконному федеральному уряду тому, що він посилює аргументи Джукановича на користь розколу. Але, якби йому довелося працювати із сербською опозицією (скажімо, пообіцявши відстрочити претензії Чорногорії на незалежність, якщо буде названо легітимного прем'єр-міністра Югославії) й зосередити громадський протест на призначенні нового прем'єра, Югославія змогла б позбавитися Мілошевича більш елегантним способом.
Оскільки конституція Югославії надає президенту мало влади, новий прем'єр із Чорногорії міг би прийняти порядок денний, запропонований опозицією. Мілошевич отримав би суто формальний статус президента. Відразу після позбавлення Мілошевича реальної влади, його Соціалістична партія взялася б шукати нового лідера; було б відкрито дорогу до зміщення Мілошевича.
Джуканович — ідеальна фігура для того, щоб очолити опозицію, оскільки, будучи чорногорцем, він не являє загрози внутрішньосербським кар'єрним амбіціям Драшковича, Джинджича та відставного генерала Момчило Перішича. Але Джуканович тримається від сербської опозиції на відстані. Тому багато опозиційних політиків сподіваються позбавитися від Мілошевича шляхом вуличних акцій протесту.
Найбільшим прихильником таких заходів є Младен Дінкич, енергійний лідер економічного мозкового центру, що зветься G17 (статтю якого було опубліковано в «Дні» раніше — Ред. ). Він стверджує, що вуличні акції протесту повинні поєднуватися із загальним страйком. Тоді парламент проголосував би за зміщення Мілошевича, розпуск уряду й призначив би уряд професіоналів. Новий уряд боровся б із сербськими проблемами протягом одного року, а потім віддалився б від суспільного життя. Було б проведено вибори, й почалися б демократичні перетворення.
Наївна частина цього плану — припущення того, що члени парламенту від Соціалістичної партії Мілошевича, югославських Об'єднаних лівих (невеликої, але впливової партії, очолюваної дружиною Мілошевича), та ультранаціоналістичної Радикальної партії Воїслава Шешеля проголосували б проти свого уряду заради обрання нового, від якого вони не змогли б отримати ніякої вигоди. Навіть, якби це диво й сталося, що може зашкодити цим членам парламенту проголосувати проти нового уряду за декілька місяців або тижнів? Крім того, сербам подобаються лідери, які здатні надихати їх і спілкуватися з ними. Вони ніколи не пішли б за невідомими технократами.
Урядова коаліція президента Мілошевича згодна на ранні вибори. Можливо, вона побоюється подальшого падіння своєї популярності й вважала б за краще піти на вибори тоді, коли вона все ще має переваги в підрахунку голосів, контролі державного телебачення й заснуванні виборчих округів.
Частина опозиції, яку веде Драшкович, також бажає виборів, але не відкидає ідеї створення тимчасового уряду. Останній, за словами Драшковича, має стати компромісом між опозицією й Мілошевичем. Драшкович правий. Доти, доки чорногорця Джукановича не вмовлять працювати разом із опозицією для того, щоб усунути Мілошевича від влади, позбавивши його маріонеткового прем'єр-міністра, вибори й компроміси залишаються шляхом до демократичної Сербії. Вуличні акції протесту мають бути зосереджені на тому, щоб добитися від Мілошевича чесних умов проведення виборів і згоди на присутність міжнародних спостерігачів (але, зайве говорити, не від країн- членів НАТО).
Таким шляхом, навіть не вступаючи в коаліцію, опозиційні партії могли б отримати більшість місць у парламенті. Важко сказати, як би виглядав у такому випадку новий уряд, але однозначно — Мілошевич не був би його лідером.
