Відносини між Києвом та Румунією знову в центрі уваги, але не тільки спостерігачів обох країн. Цього разу завдяки вдалому антиукраїнському іміджмейкерству румунських державних та суспільно-політичних установ у вирішенні суперечок задіяно ще й європейські та євроатлантичні структури. Формальним приводом до загострення міждержавних відносин стало відновлення Україною судноплавства в гирлі Дунаю.
Розуміючи безпідставність та безперспективність власної аргументації, Бухарест вирішив скористатися дивідендами від успіхів у євроінтеграційних процесах. Побоюючись чесної та відкритої конкуренції з Україною, безапеляційно відкидаючи будь-які її варіанти спільного моніторингу будівельних робіт та їхніх наслідків у гирлі Дунаю, Бухарест робить ставку на силовий варіант вирішення проблеми, закликаючи світову спільноту застосувати економічні й політичні важелі тиску на Україну. Однак румунська сторона ретельно приховує економічний та політичний підтекст своєї поведінки. Бухарест невпинно нав’язує думку про негативні наслідки будівельних робіт України в указаному районі. При цьому до уваги зовсім не беруться аргументи нашої держави. Румуни ніби не помічають готовність та відкритість Києва щодо експертних оцінок своїх робіт, румунська сторона чомусь не афішує той факт, що їй було передано всю необхідну документацію з питань українського каналу. Але якщо вже торкатися питань екології басейну Дунаю, то принагідно слід звернути увагу на катастрофічні наслідки викидів у Дунай промислових відходів румунськими підприємствами, які мали місце в минулому. Тоді румуни не зверталися до екологічних організацій з приводу експертної оцінки стану своїх очисних споруд, та й природа цього регіону їх не турбувала, тому що гроші, як відомо, не пахнуть.
Щодо нинішнього стану відносин, то, чесно кажучи, непослідовність румунської дипломатії у відносинах з Україною не є дивною та незвичною. Вона є розвитком доктрини Таке Йонеску (міністр закордонних справ Румунії у 20-х роках), означену як «національний інстинкт», зміст якої полягає в тому, що «вірним є лише те, що ніщо не є остаточним». Упродовж всієї новітньої доби стосунків між Києвом та Бухарестом стало звичним явищем, що економічний та політичний зиск для румунів завжди був найголовнішим у діалозі з Україною. Подібно до відомого героя гуморески, у вирішенні двосторонніх протиріч румуни весь час гадають: чи увірвати щось від України невеличке, але сьогодні, чи отримати значно більше, але завтра. Поведінка Бухареста у вирішенні протиріч з Києвом завжди була тісно пов’язана з політичною кон’юнктурою. Як тільки така позиція румунської сторони ставала на заваді реалізації зовнішньополітичних проектів стратегічного масштабу, миттєво змінювалася румунська тональність у діалозі з українцями, причому як у позитивному, так і в негативному напрямках. Так було у 2000 році, коли після трирічної дії базовий договір, який, здавалося б, на паритетних засадах владнав певні суперечності, під час виборів більшістю політичних сил Румунії нещадно критикувався, лунали заклики до перегляду його положень. Те саме відбувається й зараз. Ще зовсім недавно звучали фанфари з приводу підписання договору про режим державного кордону та його успішної ратифікації парламентарями України й Румунії. Представники політичної еліти Румунії висловлювали готовність до нового, вищого етапу відносин з українцями. Чесно кажучи, українське суспільство вірило у відвертість проголошених декларацій, у те, що вони мають не тільки пропагандистський характер в контексті євроінтеграційних намірів Румунії. Здавалося, що кануть у минуле політичне шарлатанство румунських радикалів щодо українсько-румунського кордону, спекуляції довкола положення етнічних румунів в Україні.
Однак змінилася політична ситуація у світі, міжнародний імідж України потерпає від політичних чвар, і румунська дипломатія вирішила цим скористатися.
Наближення виборів у Румунії також загострило політичні відносини між претендентами на владу в цій країні. На відміну від української політичної боротьби, в румунському суспільстві дещо інша шкала оцінки учасників виборчих перегонів. Увагу виборців прикуто не тільки до «політичного бруду», але й до політичних та економічних дивідендів укладених міжнародних угод. Оскільки після реалізації зовнішньополітичних проектів щодо інтеграції до НАТО та ЄС цінність здобутих успіхів в румунському суспільстві стала звичною та дещо девальвувала, то постала потреба у нових «перемогах» в українсько-румунських відносинах. З означених причин уряд Румунії, потерпаючи від критики опозиційних сил щодо «поступок» українцям, вирішив надолужити втрачене за незначний термін нормалізації відносин.
Але є ще один підтекст суперечок. Невдачі з реалізацією ідеї «Великої Румунії», почуття історичної образи за «втрачені» території, вимушений характер укладання базового Договору з Україною 1997 року та Договору про режим державного кордону 2003 року залишаються джерельною базою антиукраїнської ідеології. Саме тому антиукраїнська карта є незмінним козирем, який успішно використовується на виборах будь-якого рівня для підвищення рейтингу. Тобто частині румунського суспільства негатив по відношенню до України є визначальним у питанні підтримки тієї чи іншої партії.
Як наслідок можна констатувати, що 2004 рік став своєрідним апогеєм у дискредитації політики України. Викликає занепокоєння масштабність та агресивність антиукраїнської кампанії, яка набула не тільки державного, але й світового масштабу. Події останніх місяців переконливо довели, що Бухарест не поставив крапку в «міні-холодній війні» проти України, яку він розпочав на офіційному рівні ще в 90-х роках минулого століття. Проте останнім часом румуни демонструють неповагу не тільки до державних діячів України, але й до її історії. Слід зазначити, що в Україні також добре обізнані щодо негативних оцінок міжнародними спостерігачами рівня корупції в Румунії, ступеня розвиненості громадянського суспільства, репутації представників політичного «істеблішменту». Але Україна — не Румунія, на подібних заходах політичний капітал не заробляє.
Все це вказує на крихкість демократичних засад у Румунії, на її неспроможність керуватись у своїй поведінці принципами тих організацій, членство в яких вона намагається здобути. Це в свою чергу переконує в тому, що стабільність в українсько-румунських відносинах визначається скоріше зовнішніми чинниками, ніж внутрішніми. Пасивність міжнародної спільноти до провокаційних дій Румунії свідчить про те, що об’єктивність представників євроатлантичних структур в оцінці українсько-румунських протиріч порушена на користь Румунії.
Звичайно, сусідів не вибирають, вибирають лише характер відносин з ними. Спрямованість румунської дипломатії, всупереч попереднім обіцянкам дотримуватись принципів добросусідства у діалозі з Україною, сьогодні не дає приводів для втішних прогнозів на майбутнє. Україна ж залишається відкритою для діалогу, справжнього стратегічного партнерства з Румунією, розвитку відносин на дружніх засадах.
