Після тривалого й очевидно образливого для Москви ігнорування президентом США Джорджем Бушем президента Росії Володимира Путіна американці все ж таки погодились на проведення двосторонньої зустрічі ще до саміту «великої вісімки» у Генуї. Кремль був жахливо ображений і здивований такою позицією Білого дому. Адже Буш встиг зустрітися до Генуї практично з усіма представниками індустріально розвинених країн, а Путіна уперто не бажав помічати. Із тодішнім секретарем Ради безпеки РФ Сергієм Івановим, який приїздив до Вашингтона спеціально для організації зустрічі Буш—Путін, американський президент навіть не побачився. А Кондолізза Райс та Колін Пауел у категоричній формі дали зрозуміти московському гостю, що Путіну нема на що сподіватися.
Тепер усе інакше. Буш прийняв іншого Іванова — Ігоря, російського міністра закордонних справ. Іванов і Пауел вже серйозно обговорили терміни майбутнього саміту. Так що Любляна стане черговим історичним місцем у історії російсько-американських взаємин. Місцем, де Буш познайомиться з Путіним.
Однак, чи означає згода на зустріч те, що американське ставлення до Росії Путіна змінилося? Навряд. Адже невипадково саме тими днями, коли Ігор Іванов домовлявся у Вашингтоні про проведення російсько-американського саміту, стало відомо про чергову плівку — цього разу запис телефонної розмови Буша і канцлера Німеччини Герхарда Шредера — розмови, в якій співрозмовники відгукуються про Росію без особливого співчуття і погоджуються більше грошей їй не давати. Як на мене, час, коли Білий дім відмовлявся від зустрічі, пов’язаний не стільки із негативним ставленням до Путіна, скільки з тим, що саме у ці місяці випрацьовувалась нова східна політика Сполучених Штатів. Бушу просто не було що сказати Путіну. І якщо погодитись з логікою консультацій американського президента і німецького канцлера, це будуть не зовсім приємні слова.
Місія Буша в Любляні — просто поінформувати Москву, на яких засадах розвиватиметься надалі російсько-американське співробітництво. Путін може із цим погодитись або ж ні, однак він не може цьому протистояти. Вже той факт, що для нього саміт — це перемога, а для Буша — поступка, демонструє, хто насправді замовлятиме музику на люблянському саміті. Музика, звісно, може відмовитись грати: однак він вже не може серйозно вплинути на гру цілого оркестру...
