Минулого тижня генеральна прокуратура Ізраїлю заявила про те, що прем’єр-міністру країни Аріелю Шарону не буде висунуто звинувачення в корупції. Політична ситуація в країні від того не стала кращою. Частина політиків наполягає на тому, аби розслідування було відновлено. Утім, шанси на «реанімацію» справи досить примарні. Сьогодні ізраїльський політикум більше турбує питання дієвості уряду, який уже кілька тижнів працює без підтримки парламенту (з уряду вийшло два міністри, а відтак фактично розпалася і урядова коаліція). Чи вдасться Аріелю Шарону вирішити цю проблему? Наскільки вичерпані можливості врегулювання палестинсько-ізраїльського конфлікту? Про це в інтерв’ю з міністром науки та технології Ізраїлю Елієзером ЗАНДБЕРГОМ. Партія «Шинуй», до якої він входить, із кожним роком стає дедалі популярнішою серед ізраїльських виборців. Вона не така потужна, як правий «Лікуд» або ліва Партія праці, однак її програма суттєво відрізняється від загального «яструбино-голубиного» політичного спектру Ізраїлю. У порівнянні зі згаданими силами вона обстоює центристські позиції, для яких можуть бути прийнятні ідеї як «Лікуду», так і «трудовиків».
— Якими ви бачите перспективи подальшої діяльності ізраїльського уряду після втрати парламентської більшості? Наскільки міцні на сьогодні позиції прем’єр-міністра Аріеля Шарона після корупційного скандалу?
— Я не вважаю ситуацію з втратою підтримки більшості в парламенті довгостроковою. Якщо говорити про згадану вами «справу Шарона», то я дуже радий, що вона нарешті вирішена. В Ізраїлі, як і в багатьох інших країнах, часто розглядаються різного роду позови проти державних службовців. Наша судова система дуже відкрита в цьому розумінні — у нас не існує, наприклад, поняття імунітету від розслідування. Утім, усі підозри стосовно Аріеля Шарона знято. Тому тепер, на мій погляд, відкрилася можливість для приєднання до уряду Партії праці. Тому брак урядової підтримки в парламенті — справа короткострокова. Вона триватиме, можливо, ще місяць-півтора. Партія праці ще раніше заявила про готовність співпрацювати з урядом і продемонструвала, що принаймні не протистоятиме йому, коли будуть зняті підозри з прем’єр-міністра. На сьогодні вже маємо кілька доказів бажання цієї політичної сили співпрацювати з урядом. Наприклад, у парламенті недавно розглядався законопроект про дострокові вибори. Партія праці проголосувала проти нього. Якщо зважати на ізраїльську політичну систему, то відставка уряду можлива у трьох випадках. Перший — прем’єр іде у відставку; другий — схвалюється закон про дострокові вибори; третій — парламент висловлює йому вотум недовіри. Перший варіант, вочевидь, не потребує коментарів. Я б не казав, що це питання не стоїть на порядку денному, однак прем’єр не планує цього робити. Другий сценарій нереальний, оскільки парламент уже не підтримав відповідний проект, а тому зможе повернутися на повторний розгляд цього питання лише через півроку. Відносно третього, то парламент навряд чи висловловить вотум недовіри. Варто пам’ятати, що депутати, наприклад, повинні не просто проголосувати проти уряду, але й також погодитися з приводу альтернативного кандидата. Хто сьогодні становить опозицію в Ізраїлі? Депутати від партії праці, арабські партії, ліві і крайні праві. Чи вірите ви в те, що представник правих Авігдор Ліберман, який недавно пішов із уряду через незгоду з планом по виведенню ізраїльських сил із частини палестинських територій, знайде спільну мову стосовно кандидата в прем’єри з арабськими партіями? Ніколи. Тому не може бути досягнуто необхідної кількості голосів для висловлення вотуму недовіри. Існування опозиційної більшості в парламенті цілком можливе, але вона все-таки не зможе домовитися щодо єдиного кандидата. Опозиція реально має всі можливості для того, щоб створити складні умови для діяльності уряду. Але така ситуація не має тривалої перспективи — рано чи пізно, але в дуже короткий термін Партія праці приєднається до уряду.
— Чи не знизилася довіра ізраїльського населення Аріелю Шарону після останнього скандалу?
— Нелегко бути прем’єром і популярною особистістю, проте популярність Аріеля Шарона досить висока. Хоч, зрозуміло, що популярність політика набагато вища, коли він стає прем’єром, ніж коли він працює в уряді тривалий час. Проте різниця між рейтингом чинного прем’єр-міністра і Беньяміном Нетаньягу, якого розглядають як імовірного кандидата на прем’єрство, досить помітна на користь першого (і ця різниця більша, ніж будь-коли). Не можна говорити про 90-відсотковий рівень підтримки Шарона, проте він високий у порівнянні з рейтингами інших політиків. Народ розуміє, що прем’єр втілює важливі для країни плани. Інколи він вдається до кроків, які, здавалося б, не збігаються з його минулими переконаннями. Так, в чомусь погляди могли змінитися, але заради кращого майбутнього держави. Головне, що сам Аріель Шарон не змінився як особистість. Він переконаний, що план із виведення ізраїльських сил із частини палестинських територій — це той вагомий фактор, який поліпшить ситуацію в країні. Тому він докладає зусиль для його реалізації. Він часто ризикує своєю політичною кар’єрою, аби втілити те, в що вірить. Народ його за це поважає.
— Близькосхідне врегулювання вже довгий час переживає кризовий період. Чи не впливає на мирний процес в регіоні складна внутрішньополітична ситуація в Ізраїлі?
— Існує єдиний чинник, який перешкоджає миру на Близькому Сході. Він носить особистісний характер. Маю на увазі лідера Палестинської Автономії Ясіра Арафата. Щоразу, коли з’являється можливість рухатися вперед, створити нові умови для палестинського народу, Арафат весь час стає на заваді. Як тільки хтось із його оточення хоче провести з Ізраїлем переговори, він одразу починає чинити тиск і зрештою усуває такого сміливця від справ. Арафат належить до тих людей, які особисто спонсорують терористичні акції. Ми знаємо, що він один із тих, хто стоїть за контрабандними поставками зброї до Палестинської Автономії. Ми знаємо, що більше 60% терактів в Ізраїлю скоєні людьми, якими керує Арафат. Інколи організаторами терактів є екстремісти з ХАМАСу, Ісламського джихаду, інших угруповань — але вони скоюють лише третину від усіх терактів, решта ж — людьми Арафата.
Інше питання — імунітет, який надається йому міжнародною спільнотою. Люди не розуміють, що Арафат був, є і залишатиметься терористом до останнього дня свого життя. Лише він перешкоджає мирному процесу на Близькому Сході, перешкоджає можливостям кращого життя для мільйонів палестинців. Міжнародна спільнота мала б звернутися до Арафата, аби він пішов із політики. Зустрічі з ним, надання йому підтримки — жахлива помилка. Я очолював ізраїльську парламентську делегацію в Раді Європи від 1992 до 1999 року. Пригадую початок 90-х років, коли країни Східної Європи вступали до Ради Європи. Зараз деякі з них уже члени Євросоюзу, але то був довгостроковий процес. Західноєвропейські країни погоджувалися на прийняття східноєвропейських до загальноєвропейського об’єднання лише у разі виконання чітких вимог. Найвагомішою з них була демократія. Білорусь сьогодні не бере участі в Раді Європи. Я пригадую, скільки часу зайняло прийняття Росії. Водночас європейські країни допомагають палестинцям: вони надали мільярди доларів Арафату, ніколи не вимагаючи від нього навіть мінімального рівня демократії. За нашими оцінками, близько тридцяти відсотків коштів потрапили прямо до кишені Ясіра Арафата — він їх вкрав. Тому палестинці зараз глибоко розчаровані усім процесом, але вони не розуміють реальних причин своїх лихоліть. Чи пам’ятаєте ви, аби хтось на міжнародній арені сказав, про недемократичність в Палестинській Автономії? Виглядає так, що всіх подібна ситуація задовольняє — мовляв, ви будьте такими, а ви залишайтеся такими. Ні, це неправильна позиція. Хоча б тому, що між двома демократіями ніколи не може розпочатися війни. Тому якщо існує прагнення встановити стабільність на Близькому Сході, то необхідно передовсім підтримати встановлення демократії в регіоні.
Загальна картина не така яскрава, поки Арафат при владі і поки міжнародна спільнота підтримує його. Якщо світ не поставить вимогу демократизації Палестинської Автономії, то я не бачу жодного шансу для суттєвого прогресу у врегулюванні. Проте ми намагаємося вже сьогодні мінімізувати шкоду, яку завдає Арафат регіону. Тому ми спорудили захисну огорожу, яка має нас захистити від терористів.
— Багато експертів назвали ізраїльську «стіну безпеки» новим Берлінським муром...
— Хочу наголосити: ми спорудили не мур, а огорожу. Не потрібно звертати увагу на те, що інші кажуть. Коли ви дивитеся телевізор, то бачите одне і те ж зображення, яке всі передають — канал Сі-Ен-Ен та інші. Це велика проблема, проблема «піару». Але підкреслюю — це не мур. Загорожа — це щось, що ти можеш одразу зруйнувати. Тобто ми можемо знищити її хоч завтра вранці. Загорожа — це не кордон, не політична лінія розподілу. Основна мета спорудження цієї загорожі — захист від терористів. І це спрацьовує досконало. Там, де існує загорожа, немає терактів. Я знаю, що це створює труднощі для багатьох ні в чому невинуватих палестинців, але ми неодноразово зверталися до протилежної сторони — просто зупиніть тероризм, і ми знищимо загорожу.
— Проте Ясір Арафат — лідер Палестини. Без переговорів із ним миру в регіоні не досягнути. Наскільки вичерпаний «переговорний ресурс» між Ізраїлем та Палестиною?
— Так, Арафат — лідер, і в тому справжня проблема. Він протистоїть будь-якому шансу на мир. У такій ситуації нам важко дивитися на нього і казати — добре, ми даємо тобі ще один шанс. Ми давали йому чимало шансів — 1992, 1994, 1997, 1998 роки. У 2000 році він отримав один із найбільших шансів, коли мав нагоду домовитися з тодішнім прем’єром Ізраїлю Ехудом Бараком в Кемп- Девіді. Можливо, зараз настав час подивитися по-іншому. Можливо, зараз настав час сказати — ні, ця людина не спроможна щось зробити. Очевидно, ви неможете підписати угоду про мир з Осамою бен Ладеном. А ситуація з ним і Арафатом не дуже відрізняється. Можливо, Арафат — старший, але вони однакові.
