— чи готовий заляканий і обдурений сьогоднішніми можновладцями
народ України підтвердити свій вибір, зроблений 1 грудня 1991 року, та
повернутися до побудови незалежної держави;
— чи готова світова і, зокрема, європейська спільнота допомогти
громадянам нашої держави відвернути стрімке падіння України в безодню радянського
феодалізму й зупинити виникнення на європейському континенті потужного
джерела напруженості, неконтрольованої міграції, голодних бунтів та територіальної
фрагментації.
Відповіді на ці запитання ускладнюються значною кількістю
об'єктивних і суб'єктивних чинників, однаково актуальних як для громадськості
держави, так і для зарубіжних партнерів України. Адже для декого з них
сумне українське сьогодення безпосередньо пов'язане з добре відомою політикою
«підтримки курсу радикальних економічних реформ» всенародно обраного «гаранта»
всього і вся.
Перемога Леоніда Кучми на виборах 1994 року відверто засмутила
багатьох з тих, хто щиро вірив у піднесення деградуючої економіки, побудови
справді демократичного суспільства й зміцнення позицій України на міжнародній
арені. Протестуюче голосування населення в сукупності з небезталанною організацією
виборчої кампанії його команди виштовхнули на вершину влади людину, якій
за всіма ознаками не властиві риси лідера. Якщо ж пригадати цілком визначену
за результатами прем'єрську практику Леоніда Даниловича, натхненну діяльність
членів його передвиборного штабу, серед яких, треба зазначити, було багато
чесних і розумних громадян, мало що не здивує. Результати не забарилися.
Введені в оману професіонали-соратники Кучми були дуже швидко вилучені
з команди. Ставку було зроблено на колишню парткомсомольську номенклатуру,
основою діяльності якої було і є горезвісне «чого бажаєте?». Нові державницькі
кадри, які з'явилися на хвилі радянської перебудови та перших років державного
будівництва, залишилися поза процесами державного управління в країні.
Паралельно з цим відбулася реставрація радянської структури
влади — ЦК з безмежними повноваженнями й повною безвідповідальністю в образі
адміністрації президента, Кабінет Міністрів, як інструмент реалізацій планів
АП- ЦК, Верховна Рада, якій відводилася знайома з минулого функція «гарячого
схвалення». Але небажання парламенту погодитись на цю роль змусило «гаранта»
і його оточення вдатися до тактики перманентного протистояння під гаслом
«прогресивні реформатори проти прокомуністичних ретроградів». Дарма, що
Кучма прийшов до влади під лівими гаслами, які, зокрема, передбачали руйнацію
української державності. Більш прибутковим виявився шлях спекуляцій на
реформах і заяви щодо такого політичного курсу стали неодмінним атрибутом
спілкування України зі світом. Титанічна реформаторська діяльність призвела
до відновлення комуністично-номенклатурного свавілля й пристосування формальних
ознак демократичного управління до потреб функціонування неокомуністичної
держави з усіма її добре відомими широкому загалові наших громадян проявами.
Була в цій схемі й новина — відсутність ефективного контролю суспільства
за діяльністю влади в радянські часи трансформувалася в суцільне та безмежне
свавілля в державі реформованій, коли особиста відданість «гарантові» перетворилася
на індульгенцію й дорівнювала праву «трьох днів і ночей переможця», яке
для декого триває вже п'ять років.
Значну роль в утвердженні існуючого режиму зіграло зовнішнє
оточення. Заколисані реформаторською риторикою української влади зразка
1994 року західні партнери стрімголов кинулися підтримувати «реформатора».
Політична підтримка, багатомільярдні кредити, кількасотмільйонні інвестиції
стали тим цементом, який дозволив «нині чинному» разом з оточенням зміцнитися
й вийти на рівень диктаторської практики управління. Загадана реформаторська
риторика змусила зарубіжних партнерів заплющувати очі на нечуваних масштабів
корупцію й безпардонне нехтування законами, прощати відверту «совковість»
у поведінці можновладців (як в середині країни, так і на міжнародній арені)
і вести справу з малокультурними та нахабними українськими партнерами.
Поза увагою зарубіжних політиків залишалося нахабне знущання з власного
народу так званої української урядової еліти, свідоме введення в оману
партнерів і нехтування взятими зобов'язаннями, дискредитація демократичних
цінностей. Навіть призначення прем'єр-міністром Павла Лазаренка, який не
дуже й приховував свою зажерливість, не зупинило цей вал «міжнародної підтримки
реформаторських зусиль». Що стоїть за цим — інтереси, прорахунки в аналізі
процесів в Україні, недооцінка цинізму цих людей — тема для окремої розмови.
Однак наслідки можна оцінити вже зараз. І вони надто красномовні.
Про соціально-економічний стан в Україні годі й говорити.
Злидні населення, деградація виробництва та ділової активності, непомірний
державний борг — справжній, а не декларований офіційною владою — дебілізація
в культурному житті «за сприяння й під патронатом», розмитість основ державності,
участь державних структур, включно з правоохоронними органами (оце цинізм!)
у придушенні інакомислення — все це і є результат «послідовної політики
реформ» у виконанні Кучми.
Звичайно, головна провина в тому, що ми маємо сьогодні
в Україні, лежить на громадянах країни, які своїм мовчанням заохочують
владу до знущань з них. Але зводити все лише до цього було б великою помилкою.
Без міжнародної підтримки існуюча влада не мала б шансів
так нахабно поводити себе в своїй країні. Саме на кошти міжнародних інституцій
та окремих держав була побудована, зміцніла й утримується величезна репресивна
машина, яка, із залученням мафіозно-кримінальних структур, розправляється
з усіма опозиційно налаштованими до «чинного» й залякує все населення України.
Без політичного та матеріального сприяння зарубіжних партнерів ці персонажі
«реформаторської оперети» не мали б шансів протриматися й року. До того
ж, ця підтримка дезорієнтує населення, породжує та усталює в суспільстві
політичну апатію й зневіру в здатності протистояти існуючому режимові.
Навіть кричуща очевидність банкрутства української політики не стримує
поважних зарубіжних партнерів нашої країни від участі в цих справжніх «бенкетах
під час чуми», на які перетворилися останнім часом міжнародні заходи в
злиденній Україні. Вони продовжують складати нові маршрути «політичного
туризму» для «славнозвісного демократа й реформатора».
А стосовно тези про «міжнародну підтримку реформаторських
зусиль чинного Президента» можна сформулювати декілька таких тез.
1. Цивілізований світ не може підтримувати постійно деградуючу
державу з напівфеодальним, кримінально-мафіозним устроєм як у внутрішньо-,
так і в зовнішньополітичному житті. Років 30—40 тому, за умов біполярного
протистояння таке могло б бути («негідник, але свій»). Тепер же, маючи
досвід становлення й падіння диктаторських режимів в Азії, Африці та Латинській
Америці, а також приклад реформування в країнах Центральної і Східної Європи,
які наполегливо працювали й працюють над подоланням наслідків тоталітарного
минулого, реформаторською риторикою без реальних реформ нікого не обдурити.
2. Стверджувати про «визнання світом зовнішньополітичних
успіхів України» можна хіба що для самозаспокоєння, або для свідомого введення
в оману свого народу. Сьогодні це можливо лише завдяки пануванню «тіньової
політики», яка заторкнула і її зовнішню складову. Отримані Україною в 1995—1997
роках зовнішньополітичні кредити під привабливі реформаторські декларації
були використані виключно для зміцнення існуючого режиму. Значною мірою
це завдячується політиці завищених претензій, неспіввідносності внутрішніх
цілей, реальних можливостей/ресурсів і зовнішньополітичних цілей. Період
зовнішньополітичних успіхів на ниві геополітичних спекуляцій завершився
на початку 1997 року, коли внутрішньополітична практика в Україні, яка
базується на тотальній брехні, стала зрозумілою всім партнерам .
3. Очевидні зовнішньополітичні прорахунки, добре відомі
за межами України й ретельно приховувані в середині, вже сьогодні призвели
до фактичної ізоляції країни. Інформаційна ізольованість України, яка є
важливим інструментом політики «нині діючого», поки-що дозволяє «знімати
вершки» з великої брехні про міжнародну підтримку України. Але ці так звані
досягнення надто скоро втіляться у цілком конкретні матеріальні збитки
(домовленості з РФ, Молдовою, Румунією, Туркменістаном тощо).
4. Оцінки зовнішньополітичної діяльності України «найвидатнішим
політичним діячем сучасної Європи» (якщо вірити В. Огризкові) і його оточенням
та іншими учасниками міжнародних процесів дещо відрізняються. Воно й не
дивно. Адже в усьому світі успіхи в зовнішній політиці вимірюються ступенем
інтегрованості в міжнародні процеси, підвищенням рівня безпеки, зростанням
авторитету країни на міжнародній арені. Щодо наших доморощених «талейранів»,
то для них набагато простіше рахувати зовнішньополітичні успіхи в кількості
візитів, підписаних документів (дарма, що переважна більшість з них забуваються
відразу після підписання), а також за кількістю заяв, що схвалюють політику
«чинного». Дарма, що «політичний туризм» «нині чинного» прозоро нагадує
відому з недалекого минулого практику видатних політичних діячів прогресивних
африканських країн. А кількість отриманих закордонних нагород «за видатний
внесок» змушує згадати про відсутність однієї, відомої з анекдотів брежнєвської
доби, тобто «кільця у носі» великого народу ос трова Золотий корал.
5. Подобається нам чи ні, але світова спільнота оцінює
процеси, що відбуваються в Україні, порівняно з країнами Центральної та
Східної Європи. І це порівняння явно не на нашу користь. Більше того, вся
наша реформаторська практика останніх 5 років об'єктивно змушує цивілізований
світ до ізоляції такої України. Про це, зокрема, свідчать наміри країн-сусідів
запровадити найближчим часом візовий режим для українських громадян.
