Цього року наш сусід по Чорному морю — Республіка Туреччина відзначає 80 років з того часу, коли на уламках теократичної мусульманської Оттоманської імперії виникла на демократичних засадах нова секулярна держава. Ми мало знаємо своїх сусідів, у тому числі й Туреччину, і тому не можемо осягнути тих гігантських перетвореннь, які відбулися там за ці 80 років. Заразі Туреччина — член ООН, член НАТО, а у складі Європейського Союзу буде, наймовірніше, раніше, ніж Україна. Сьогодні газета «День» знайомить своїх читачів із релігійним життям у Республіці Туреччина. Наші дані мають дуже надійне джерело — розповідає Надзвичайний і Повноважний Посол Туреччини в Україні пан Більге ДЖАНКОРЕЛЬ.
— Пане Посол, поінформуйте наших читачів про те, які закони в Туреччині гарантують свободу совісті та релігійних переконань. Коли були прийняті відповідні закони? Які державні інститути відповідальні за їхнім дотримання?
— Конституційні гарантії свободи релігійних переконань та свободи совісті є підвалинами нашої конституційної системи. Вони зафіксовані як в чинній, так і в попередніх Конституціях країни. З часу заснування Республіки Туреччини, з 20-х років минулого століття ці конституційні гарантії були і є надзвичайно важливим елементом нашого політичного життя.
Як ви знаєте, система законодавства Оттоманської імперії була у значній мірі побудована на релігійних законах Шаріату, а султан був офіційним лідером ісламського світу — каліфом. Після установлення республіки 1923 року теократичні аспекти були відмінені; нові конституції та всі пов’язані з ними закони приймалися для створення нової Республіки на абсолютно інших підставах секуляризму.
Конституційні гарантії свободи совісті та релігійних вірувань, так само, як релігійних організацій, мають у нашій країні повну силу. Я процитую головні статті Конституції, у яких про це йдеться. Стаття 10 говорить: «Всі громадяни є рівні перед законом без будь-якої дискримінації, незалежно від мови, національності, кольору, статі, політичних та філософських переконань, релігії чи секти». Стаття 24 Конституції забезпечує принципи статті 10 і твердить: «Кожен має право на свободу совісті, релігійних вірувань і переконань». Всі інші закони, включно з Кримінальним кодексом Туреччини, передбачають заходи, необхідні для втілення в життя згаданих конституційних принципів і для вжиття санкцій проти злочинів, які можуть бути вчинені проти релігійної свободи.
— Як багато релігій та конфесій є в Туреччини?
— У Туреччині присутні практично всі релігії. Переважна більшість населення Туреччини сповідує Іслам, — це приблизно 98% сунітів та шиїтів; більша частина ісламської спільноти належить до сунітів. 2% населення складають християни та іудеї; можуть бути атеїсти, буддисти та інші. Усі вони, включно з невіруючими, можуть вільно сповідувати свою віру.
Щодо християн, то в Туреччині ми маємо православну спільноту, католиків і протестантів. Серед католиків є цікава старовинна церква сирійців маронітів. Християни-протестанти представлені різними напрямками — це методисти, англіканці, пресвітеріани, християнські саєнтологи та багато інших. Всі громадяни, незалежно від церкви чи конфесії, абсолютно вільно практикують свою віру, мають храми в усіх містах країни.
Більше того, територія Туреччини практично є історичним місцем народження багатьох релігій. Згідно з переданням, Діва Марія перебувала на наших землях. Ранні християни, які в ті часи переслідувалися Римською імперією, жили в Анатолії (територія Туреччини). До сьогодні збереглися підземні поселення, в яких вони спасалися. Зараз це цікаві туристичні об’єкти в Кападокії. Туреччина дала притулок багатьом віруючим, які були переслідувані в інших країнах. Так, наприкінці ХV століття значне число іспанських євреїв переселилося сюди.
Туреччина завжди була відома, навіть і особливо в часи Оттоманської імперії, ніж будь-коли раніше, своєю терпимістю до релігійних свобод. Головна різниця між оттоманськими часами і сучасністю полягає у правових засадах, забезпечених секуляризмом Турецької республіки — правовою гарантією свободи сповідування всіх релігій.
— Чи є у Туреччині невіруючі?
— Я впевнений, що у Туреччині чимало невіруючих, хоча офіційної статистики не маємо — це індивідуальна справа кожної людини. Невіра не суперечить законам нашої країни. Стаття 24 Конституції, повторюю, твердить: «Кожен має право на свободу совісті, релігійних вірувань і переконань». Ця стаття призначена для захисту свободи совісті не тільки членів релігійних спільнот, але також свободи совісті невіруючих.
— Чи відчуваються у суспільному житті Туреччини певні напружені стосунки між представниками двох світових релігій — Ісламу і Християнства? На якому рівні вирішуються конфлікти?
— Такого не буває. Я не знаю жодного подібного конфлікту, жодних повідомлень про ворожнечу між двома релігійними спільнотами в Туреччині. Кожна громада живе своїм внутрішнім життям, має свої власні щоденні релігійні проблеми. Але міжрелігійні конфлікти як такі ніколи не були проблемою Туреччини. Ви питаєте мене, на якому рівні конфлікти вирішуються? Я сказав би так: нема конкретних конфліктів — немає конкретних рівнів вирішення! А взагалі, так само, як у будь-якій іншій країні: хтось вчиняє кримінальний акт на релігійному грунті проти іншої людини, його дії підлягають компетенції обвинувача та суду. Тому що це є злочин. Подібний будь-якому іншому злочину в суспільстві. Це все.
— Чи є певні релігійні вимоги до людей, які займають державні посади?
— Немає жодних. Ніхто не питає мене, яку релігію я визнаю, коли я претендую на ту чи іншу посаду в уряді. Це виключено.
— Чи є християни у складі турецького уряду?
— Християни можуть там бути, але зараз в уряді Туреччини їх немає. Так трапилося, що я не знаю жодного християнина в Кабінеті міністрів. Можливо, причина в тому, що вони є досить нечисленною громадою в країні, а до того мають традиційні родинні зайняття і можуть бути не дуже зацікавлені у політиці чи службі в урядових організаціях. Але жодних обмежень для них у цьому не існує. Наприклад, християни є у військовій системі країни, так як і інші.
— Чи мають християни право поселятися у будь-яких регіонах країни?
— Звичайно. Таких обмежень не може бути для послідовників будь-якої релігії — селитися в одній частині країни і не селитися в іншій. Це виключено. Люди навіть не розуміють таких запитань.
— Чи можуть християни публічно відзначати свої свята, провадити релігійні процесії тощо?
— Обов’язково. Так само, як кожна інша релігійна громада.
— У якій сферах суспільного життя Церква відокремлена від держави?
— Спочатку я скажу вам, що у Туреччині не існує чогось подібного до функцій церковних організацій у християнських країнах, де церква є частиною суспільного життя, частиною уряду. Згідно з фундаментальними законами Ісламу, релігія — це те, що існує суто між людиною і Богом. Між ними немає посередницьких структур. Ніхто, включно з державою, не має права втручатися у стосунки між індивідом і Богом. В усіх сферах суспільного життя Мечеть відділена від держави, а релігійні правила не є чинними у щоденному житті людей. Ми користуємося латинським, а не арабським алфавітом Корану, живемо за Григоріанським календарем, маємо західний тиждень з його робочими і вихідними днями. Нікого не примушують поститися у місяць Рамазан, наприклад; ресторани у цей місяць також не примушують закривати: хто хоче — їсть, хто хоче — поститься. Релігійні правила приписують віруючим молитися 5 разів на день. Але в суспільному житті не створюються спеціальні умови для того, щоб люди п’ять разів на день кидали працю і йшли молитися, а потім приходили назад. Якщо вони хочуть молитися, вони можуть молитися, але тільки на робочих місцях і не витрачаючи для цього багато часу. Тут йдеться про стосунки між віруючими та їхніми наймачами.
Ще більш важливим є те, що соціальні стосунки не залежать від правил релігійних книг. Всі цивільні закони Туреччини — повністю сучасні закони; йдеться про закони з цивільних питань, закони про спадщину, наприклад, кримінальний кодекс. Ніяких слідів Корану ви не знайдете в турецькій законодавчій системі. Тобто, в усіх сферах суспільного життя релігія відокремлена від держави.
— В освіті також?
Так. Кожен і кожна мають право на освіту, у тому числі на релігійну — у будь-якій релігії. Згідно з Лозаннською угодою 1924 року ми маємо серед населення країни три визначені законом меншини. Це православні греки, вірмени Апостольської церкви та юдеї, які мають свої власні школи, підпорядковані турецькому міністерству освіти. До їхніх послуг і комунальні школи, де діти також вивчають відповідні релігії. Практичне релігійне навчання відбувається, звичайно, в усіх церквах і синагогах. Діти мусульман отримують теологічну освіту у своїх школах. Все це робиться в турецькому суспільстві на засадах повної свободи.
— Із яких причин була закрита православна теологічна школа в Халкі? Чи є наміри її відкрити?
— Це цікава історія. Школа в Халкі в Стамбулі існувала багато століть. 1971 року в Туреччині було прийнято закон, який заборонив існування приватних університетів — медичних, юридичних, економічних та інших. Багато з тих приватних університетів були трансформовані в державні. У зв’язку з вашим запитанням треба згадати ще закон 1965 року. Цей закон ще раніше заборонив приватні університети в трьох сферах. По-перше, у військовій освіті; по- друге, у сфері безпеки: збройні сили та поліція повинні виховуватися державою, а не в приватних закладах. Третя сфера, що була вилучена, — це релігія: тут також була заборонена приватна освіта на університетському рівні. Я впевнений, що ви розумієте причини цієї політики у такій делікатній сфері, як релігія. Уряди Туреччини завжди дуже уважно слідкували за ставленням до релігії в суспільстві. Щоб не трапилось якогось рецидиву. Тож, виходячи з дуже великого значення теологічної та релігійної освіти, закон 1965 року заборонив релігійні приватні заклади. В Туреччині немає також ісламських приватних вищих шкіл (на рівні університету).
Попри все, школа в Халкі не була закрита до 1971 року. А 1984 року Патріархат повідомив міністерство освіти, що, у зв’язку з недостатнім числом студентів, ця школа припиняє свою роботу. Патріархату було запропоновано перенести викладання православної теології до Державного університету Стамбула, але ця пропозиція не була прийнята.
— Яким є статус Екуменічного патріарху в Туреччині?
— Патріархат у Туреччині є національною організацією, подібною іншим релігійним організаціям. Його діяльність регулюється законом, так само, як діяльність ісламських організацій. Скажу, що екуменічний характер патріархату визнається не всіма православними церквами світу. Так, Московський патріарх не приймає вселенського характеру патріарха в Туреччині. Так само Олександрійський та Антіохійський патріархи — вони вважають себе абсолютно рівними патріарху в Стамбулі. Втім, я думаю, що можна сказати, що православний патріарх у Стамбулі є, вірогідно, першим серед рівних.
У зв’язку з тим, що екуменічний характер Православного патріархату визнано не всіма православними церквами, він є національною організацією і його функції полягають у тому, щоб задовольнити релігійні й духовні потреби Грецької православної громади в нашій країні. Патріархат не виконує будь-яких політичних або адміністративних функцій — тільки духовні та релігійні. Мусульманські та християнські функціонери підлягають у Туреччині однаковим правилам. У цьому між ними немає різниці. Як громадянин Туреччини, патріарх є турецьким службовцем, подібним службовцям з інших сфер суспільного життя, таким, наприклад, як генеральний директор, військовий офіцер, учитель школи або дипломат.
Обирається патріарх Священним Синодом із списку кандидатів, схвалених урядом. Цей список спочатку укладає Синод, подає його уряду, і тільки після схвалення урядом відбуваються вибори патріарха. Обраний патріарх має певні публічні функції, стає службовцем, функції якого обмежені духовним служінням у своїй громаді.
— Чи бере патріарх Варфоломій I участь у суспільному житті країни, в урядових церемоніях?
— Патріарх Варфоломій бере участь у громадському житті країни і завжди є учасником урядових церемоній.
— Чи схвалює уряд Туреччини зусилля Вселенського патріарха Варфоломія I врегулювати український православний конфлікт?
— Щодо зусиль патріарха Варфоломія, то я нічого не знаю про такі зусилля. Це може бути персональна ініціатива патріарха, але я про це не знаю. Однак, ще раз хотів би підкреслити той факт, що вселенськість патріарха визнана не всюди, і він не має повноважень реально вирішувати проблеми інших церков. Гадаю, це все, що можу вам сказати.
— Пане Посол, як Ви оцінюєте релігійну ситуацію в Україні?
— Я не можу заглиблюватися в цю справу, яка є внутрішньою справою України і не стосується обов’язків дипломата. Я тільки хочу сказати, що радісно спостерігати розквіт релігійної свободи в Україні за часів Незалежності. Я з задоволенням бачу в країні церкви, які виростають на місці раніше зруйнованих; вони мають гарну архітектуру. Приємно знати, що люди мають церкви, куди вони можуть піти, і свободу богослужіння. Все це я вельми ціную і сприймаю з задоволенням. Міг би тільки додати, що в Ісламі, який я сповідую, будь-які храми будь-якої релігії чи конфесії мають таке саме релігійне значення, як мусульманські мечеті. Ми поважаємо церкви так само, як поважаємо мечеті. Я можу навіть молитися в церквах. Тому так задоволений з’явленням нових і відновленням старих церков у вашій країні.
