Учора Верховний суд Грузії анулював підсумки парламентських виборів, які спричинили масові протести та призвели до зміни влади в країні. Грузинський парламент постановив, що вибори президента відбудуться 4 січня. У вівторок Леонід Кучма зателефонував екс-президенту Грузії Едуарду Шеварднадзе. Як повідомила агентству Інтерфакс-Україна прес- секретар глави української держави Олена Громницька, це була «не розмова про політику, а розмова зі старим другом». Леонід Кучма побажав Едуарду Шеварднадзе міцного здоров’я та довголіття. Учора ж у Києві відбулося позачергове засідання Ради міністрів закордонних справ СНД, присвячене ситуації у Грузії. Події у Тбілісі одні називають державним переворотом, інші — демократичною зміною влади. «День» пропонує своїм читачам погляд радника президента України Володимира Семиноженка.
У Грузії стався політичний переворот, уроки й наслідки якого будуть значущими не тільки для України, а й для всього пострадянського простору. Очевидно, що від періоду збереження стабільності процеси на пострадянському просторі зсуваються у бік множення невизначеності.
Чим закінчиться ця невизначеність і які риси матиме, залежить від того, які висновки з ситуації, що склалася, зроблять сторони, які мають стратегії щодо пострадянського простору, але не вибудували тактику…
Існує кілька принципових висновків, які не можна не зробити, проаналізувавши наявну ситуацію.
Висновок перший . Політичні пакти періоду здобуття незалежності на пострадянському просторі або пролонгуються «спадкоємними сценаріями» (Азербайджан, Росія) передачі влади, або розриваються внаслідок політичних конфліктів між владою й опозицією.
Висновок другий . Надії на зовнішній протекторат у врегулюванні політичних конфліктів виявляються невиправданими. Шеварднадзе став заручником конфлікту з російською владою з одного боку та небажання США стабілізувати ситуацію на користь легітимного президента Грузії — з другого.
Висновок третій . У політичних системах пострадянських держав у період первинного становлення демократії накопичується така кількість системних протиріч, які не можна цілком вирішити в ході виборних процедур. З одного боку, стабілізуючі помірковані сили не можуть відтворити свої позиції без адміністративного протекторату, а з другого, негативна риторика опозиційного популізму стає безпрограшною картою в електоральній боротьбі. Створюються умови нерівної політичної конкуренції, які ставлять «під питання» наявні баланси.
Висновок четвертий . Руйнування опозицією системи сформованих владних балансів ще не означає прийняття нових умов усіма верствами національної еліти, передусім — регіональними. Реакція на зміни в політичному керівництві Грузії в національних республіках сьогодні швидше свідчить про конфлікт інтересів, ніж про національну згоду та одностайність.
РИЗИКИ
«Грузія без Шеварднадзе» — це серйозна політична дилема для Європи та виклик «геополітичного визначення» для США. Підтримавши нову грузинську владу, США та ЄС ризикують виступити легітиматорами того способу завоювання влади, яким скористалася грузинська опозиція. Буде створено прецедент, який не додасть стабільності в регіоні та послугує моральним стимулом для різного роду націонал-демократичних сил, ренесанс яких, за визначенням, перешкоджає інтеграційним процесам. Навпаки, «витримування паузи» буде сигналом для активізації геополітичних маневрів з боку Росії та збільшить реакційні настрої, що поглиблять внутрішньополітичний конфлікт. Економічні інтереси Росії в Грузії можуть «впертися» у геополітичні інтереси США, і досить непросто передбачити, чим це може закінчитися і як позначитися для грузинської держави.
«Нова Грузія» — це сигнал для політичних режимів, які досі зберігають рівновагу завдяки стабільності та монопольності режимів президентського правління — Білорусі, середньоазіатських держав, національних республік Російської Федерації. Грузинські події можуть послугувати підставою до чергового «закручення гайок» та посилення контролю за діяльністю політичної опозиції, або створити пострадянський «опозиційний інтернаціонал», який може стати значущим дестабілізуючим чинником. У такому випадку ще більше множитиметься геополітична невизначеність і зростуть ризики прогнозованості подальших демократичних трансформацій.
«Новий грузинський пакт» — це «масло у вогонь» відродження сепаратистських рухів у Кавказькому регіоні. Абхазія, Осетія, Аджарія — тільки перші ланки в ланцюгу потенційних територіальних конфліктів, продовженням яких може стати Нагірний Карабах, Придністров’я… Такий сценарій розвитку подій на сьогодні є найімовірнішим і найнебажанішим для всіх зовнішніх і внутрішніх сторін конфлікту.
ТРЕНДИ Й ТЕНДЕНЦІЇ
Грузинські події — не просто факт у новітній політичній історії, а тенденція в розвитку пострадянських держав i ознака системних змін у відносинах між державою і суспільством. Під впливом політичної глобалізації формується новий тип суспільства, разом із яким відмирають деякі традиційні прерогативи держави.
Як відомо, нація — це історичне явище. А зв’язок між нацією і державою протягом історії є ситуативним. Нація лояльна, цілісна й солідарна своїй національній державі, допоки держава виражає інтереси більшості своїх громадян. Останні події засвідчили: національна політична ідентичність неоднорідна і політична нація може складатися з кількох навіть рівновеликих частин, інтереси яких можуть не тільки не збігатися, але й бути різноспрямованими. Таку ситуацію ми можемо спостерігати і в Україні, тому деяким нашим політикам варто пам’ятати про те, що не завжди політичні інтереси нації сходяться на одному суб’єкті та єдиній політичній доктрині. Навіть більше, не можна всі політичні інтереси намагатися звести до єдиного знаменника, а тим більше спекулювати на категоріях політичної моральності й патріотизму.
У сучасних виборчих і політичних процесах з’являється дедалі більше агентів без демократичного мандата. Йдеться про «закордонних арбітрів», втручання яких у внутрішню політику держав є, по суті, порушенням конституційних основ будь-якої національної демократії та, в принципі, не легальне і не легітимне для будь-якого народу, що здійснює вибори у своїй суверенній державі. З цими чинниками пов’язаний «парадокс» сучасних пострадянських правих (як грузинських, російських, так, до речі, й українських). Будучи затятими «контролерами» внутрішнього суверенітету демократії, вони активно спираються на подвійні стандарти зовнішнього суверенітету: просто залучаючи зацікавлених зарубіжних гравців на свій бік — перетворюючи іноземних дипломатів та їхнi МЗСи на свої PR-служби.
Крім того, ми бачимо, що «праві» активно допомагають тільки своїм — «правим». Тож президент Шеварднадзе марно чекав справедливості сприйняття та терпіння: Дж. Буш та його адміністрація також «праві», нехай і американські. Наївно чекати допомоги від ідейних і ідеологічних противників.
ВИСНОВКИ
Ми знаємо, що лише невелика кількість людей і націй вчиться на чужих помилках, — більшість вчиться на своїх. Але, в будь-якому випадку, архітектура нової конституційно-політичної системи України має бути за принципами організації більш «переговорною» і «поліцентричною», внутрішній суверенітет потрібно також поважати та захищати, як і зовнішній, а політичний процес має бути спрямований на підтримку суспільного консенсусу.
Головний висновок для України з грузинської ситуації може полягати у визнанні одного очевидного факту. Якщо раніше перспектива конституційно-політичної реформи в Україні викликала обережний політичний скепсис, то сьогодні — це вже не тільки стабілізаційний сценарій для України, а й шанс зберегти рівновагу інтересів у регіоні, сповненому протиріч. «Нереформа», як видно на прикладі сусідів України, може набути конфліктного — зовнішнього виміру, в той час, як проведення системних модернізаційних перетворень — основа довгострокового політичного і геополітичного пакту.
На наростання невизначеності та непрогнозованості можна відповісти тільки підвищенням прозорості правил політичної гри, забезпеченням суверенітету в праві прийняття стратегічних національних рішень.
