Важко передати той психічний стан, що пережив кожен із нас, тих, хто живе в Москві, в дні захоплення Театрального центру на Дубровці. Зараз, коли вже минуло декілька днів — та й чи минуло? Адже досі невідома доля всіх заручників — я перечитую коментарі, опубліковані цими днями в західних газетах, і дивуюся їхній розсудливій безпристрасності, холодності й виваженості оцінок. Я й сам так, взагалі-то, пишу. Але тепер точно розумію, що таке ефект присутності — не телевізійної, особистої. Розумію, наскільки відрізнялися емоції ньюйоркців 11 вересня 2001 року від наших емоцій, емоцій глядачів CNN. А нам же здавалося, що ми так переживаємо, так переживаємо. Все-таки які ж це різні речі — переживати й божеволіти, перебуваючи під пресом безупинної катастрофи…
Але все ж: що далі? Значна частина спостерігачів нині зайнята аналізом того, наскільки виправданою й вдалою була спецоперація зі звільнення заручників. І це дійсно дуже важливо. Передусім, тому, що таких операцій у практиці боротьби з тероризмом ще не було. Й тому, що ми явно — хоч би там що говорили — не знаємо всієї правди про цю операцію, про реальні можливості бойовиків, про ступінь ризику… Але мене сьогодні не менше турбує, чи будуть нові терористичні акти, нові жертви, нові заручники. Відповідь на це запитання необхідно отримати — отримати хоча б для самих себе, якщо не для російського суспільства.
Необхідно усвідомлювати, що терористичний акт на Дубровці був не рядовою кримінальною операцією i не стандартною акцією світового тероризму, про що нині так багато говорить російська влада. Ні, це був акт терору від імені державної й військової машини нібито неіснуючої Ічкерії. Неіснуючої? Але через декілька днів тут, у Москві, ховатимуть жертви її солдатів. Бараєв та його люди — не просто терористи, вони солдати Ічкерії, які виконували наказ її командування. Так, у Ічкерії таке командування. Його можна засуджувати, їм можна обурюватися, але разом із тим не треба вважати, що це маленька групка бандитів. Ні, це справжня державно-кримінальна машина. І російська політика на Кавказі — й під час першої чеченської війни, i потім, коли Москва розділяла й володарювала, потураючи дрібним мерзенним амбіціям польових командирів, які стали великими начальниками, й уже точно під час другої війни, війни килимових бомбардувань і масових зачисток — тільки допомагала цій машині міцніти й вербувати в свої лави нових солдатів, молодих, фанатичних і завзятих. Як Мовсар Бараєв.
Ічкерійські командири відкрили новий фронт — російський. А це означає, що вибух може статися в будь-якому російському місті. В театрі, лікарні, житловому будинку, метрополітені, на залізниці… Але центром цього фронту, звичайно ж, буде Москва — адже вони вже побачили, наскільки за резонансом відрізняється теракт у Москві від Будьонівська або Буйнакська. Й вони звідси не підуть, навпаки — приходитимуть і приходитимуть.
Що робити? Це запитання навіть не до російської влади — до російського суспільства. Я дуже багато — й дуже давно — писав про те, що ізраїльський досвід невідворотності політичних розв’язань проблем з тероризмом не омине й Росію. Але росіяни — саме як суспільство, як народ, як люди, відповідальні за життя своїх дітей, — повинні дозріти до розуміння цього, як дозріли колись ізраїльтяни. Адже президент Путін — не «яструб», який вводить в оману свій електорат, а політик, який чітко відчуває інтереси й настрої цього електорату. Зміниться настрій населення, зміняться й рішення влади. Й боротьба з терором буде не тактикою миттєвих рішень, а стратегією державного виживання. Але все це в майбутньому, шлях до якого може пройти через нові потрясіння й нові втрати. Мені шкода.
