У сучасній історії міжнародних відносин навряд чи можна знайти подібний випадок, коли б глава однієї держави перед телекамерами так різав у вічі міністру закордонних справ іншої: «Такого цинізму ми не чекали від керівництва Росії!» Хіба що, пригадується, як у 1972 році керівник делегації Північного В’єтнаму Ле Дик Тхо на переговорах (таємних) із держсекретарем США Генрі Кіссінджером про припинення війни сказав візаві: «Дозвольте висловити вам щиро, відверто, від усього серця: ви — брехун!». Сам Кіссінджер пізніше в мемуарах написав, що Ле був не лише «стриманим», а й мав «бездоганні манери»... Але то були воюючі сторони, а тут — країни, що формально становлять союзну державу!
Нарешті президент Білорусі Олександр Лукашенко відверто оголосив про причини найгострішої кризи у відносинах Росії та Білорусі (вже забулася безапеляційна пропозиція Путіна 2001 р. Білорусі увійти до РФ на правах губернії), зовнішніми проявами були горезвісна «молочна війна», а днями й «газова». «У них очі горять на державну власність Білорусі, яка сьогодні не приватизована, і вони хочуть прихопити її задешево, по-друге, їм не подобається тут Лукашенко, оскільки він незалежність дуже затято відстоює, на 100 відсотків», — розповів Лукашенко телеканалу Euronews.
«Чєво ізволітє-с, ваше благородіє?» Україна готова надати потужності своєї газотранспортної системи для прокачування російського газу в Європу в обхід Білорусі, негайно відгукнувся прем’єр Микола Азаров на заяву/погрозу прем’єра Росії Володимира Путіна перекинути транзитні потоки. Не залишилося осторонь і націонал-демократичне середовище, улюбленими забавами якого, окрім об’єднання, і далі є наступання на граблі та багатіння думкою. «Україна спільно із Білоруссю має виробити єдину політику щодо транзиту російського газу до Європи», — заявив голова партії «За Україну!» В’ячеслав Кириленко. Як тут не згадати, що в часи президентства Ющенка Лукашенко не раз це й пропонував. Але Київ тоді крутив носом, бо одні вже були остаточно зіпсовані «газовим питанням», себто грошовою його частиною, а інші плекали свою демократичну цнотливість, яка буцімто не дозволяла злитися в любовному мар’яжі із «недемократичним Бацькою»...
Підконтрольні російські мас-медіа, передусім телебачення, проігнорували заяву Лукашенка, спрямовану на європейську аудиторію. Позицію Білорусі в «газовій війні» глузливо перекручували. Зовсім не випадково вийшов і спецвипуск політсатиричної програми «Мультособи» (із російського істеблішменту мішенями для сатири там традиційно є Зюганов, іноді Чубайс із Онищенком), гвіздком якого був нижчепоясний гумор про те, як Лукашенко помінявся тілом із Волочковою...
Утім, інформаційна війна проти Білорусі з боку «союзника» триває вже давно. І про це відверто говорили білоруси на недавньому V Білоруському міжнародному медіа-форумі в Мінську. «Повідомлення російських ЗМІ про Білорусь схожі на фронтові зведення, постійні претензії: «білоруси не хочуть реальної інтеграції, не хочуть віддати», — говорив головний редактор президентської газети «Совєтская Беларусь» Павло Якубович. Окремо згадав і про «п’ятихвилинки ненависті» у виконанні незамінного для цього Михайла Леонтьєва на ОРТ...
Найчисленніша делегація керівників російських ЗМІ до скарг білорусів поставилася із симпатією, але у висловленні солідарності була обережною. Цапом-відбувайлом за горезвісні інформаційні війни проти Молдови, Грузії, України й Білорусі призначили вже згаданого головного санітарного лікаря Росії Онищенка, чиї заяви ставали приводом (приводом, але геть не причиною) торгівельних ембарго на продукцію цих країн із відповідним медійним арт-обстрілом. Валерій Яков — головний редактор «Нових ізвєстій» — так прокоментував озвучені дані російського соціолога Андрія Мілехіна: «Якщо змусити Онищенка замовкнути на кілька місяців, симпатії до Молдови чи Грузії зростуть на десятки відсотків». Це до того, що Мілехін навів і таку цифру: після припинення медійних атак на Україну (через перемогу на виборах Януковича) в травні вже 14% росіян назвали Україну дружньою державою, тоді як у листопаді — тільки 4%.
Але для білорусів є очевидною глибинна причина інформаційної війни — білоруська державність. Уже більше року в російських ЗМІ активно критикується... для когось із наших націонал-патріотів це буде відкриттям — «білоруський націоналізм» Лукашенка. У серії аналітичних статей — що цікаво, аргументовано, із усіма підставами — його шпетять за «утвердження серед населення ідеї білоруської нації згідно з концепцією Національної безпеки Білорусі 2001 р. на створення умов розвитку єдиного білоруського народу», читання у ВНЗ спецкурсу з ідеології Білоруської держави, проведення концертів під назвою «Ми — білоруси» та наочна агітація на вулицях із цим же гаслом, нарешті, дорожні показники і шеврони військових та міліції виключно білоруською...
Щодо мовного питання, то неабияке роздратування викликав обнародуваний у квітні президентом Лукашенком план дій уряду на популяризацію білоруської мови. Серед заходів (усього 44 пункти), за кожним за заведеним порядком стоять строки виконання і прізвища відповідальних, розробка законодавства виключно білоруською, збільшення предметів, що викладаються у ВНЗ білоруською, викладання там же професійної лексики білоруською... Якщо російським критикам раніше муляв День рідної мови, то тепер буде Тиждень...
Що ще варто відзначити, що інформаційна війна призвела до цілком прогнозованих настроїв простих білорусів. Разюче зменшилася кількість прихильників об’єднання з Росією — зараз 41,5%, тоді як у 2001 р., коли з’явилася ідея союзної держави, таких було близько 80%. Водночас 40,5% прагнуть до ЄС...
Сам президент у інтерв’ю Euronews ні словом не згадав про союзну державу. Здається, цей проект добіг свого логічного кінця. Не треба бути неомарксистом, щоб уяснити неможливість поєднання білоруського солідарного соціалізму із отим «людським обличчям» та бюрократично-олігархічним капіталізмом у Росії. Тут злиття (поглинання) України з Росією виглядає більш реалістичним, оскільки сваволі капіталу (що, як відомо, не має національності) не заважають якісь інституційно-декоративні оздоблення. Простіше кажучи, не можливо утримати під одним дахом білоруську корівку (це до того, що Білорусь уже захопила 5% світового ринку молока) та російського ведмедя або вовка, який нічого не виробляє, але потребує живого м’яса. І про це Лукашенко відверто сказав: вони хочуть нашу власність, наше виробництво. Варто зазначити, що таке порівняння із хижаками зовсім не камінчик на адресу російського народу. Навпаки, і це ще одна причина, невдоволення Кремля Лукашенком (звідси й відверте бажання його замінити на наступних президентських виборах) — ота «м’яка сила» Білорусі, її привабливість у очах простих росіян. Деякі російські учасники медіа-форуму ділилися наївними очікуваннями, що в союзній державі Росія — завдяки Білорусі — позбавиться отого «дикого капіталізму». Як би не старалося російське телебачення показувати театралізовані зустрічі Путіна з народом, що закінчуються вказівками на збільшення виплат, або спічі Медведєва про модернізацію, росіяни вперто порівнюють російський суспільно-економічний лад із білоруським. І не на користь власного...
Сама риторика влади двох країн геть різна. Зокрема, у питанні тієї ж модернізації. Наради в Медведєва більше схожі на груповий спів відомих мантр. Обіцянки прориву в нанотехнологіях під керівництвом Чубайса вже стали легальним анекдотом. Тоді як у Білорусі науково-популярний виклад її концепції модернізації із вуст заступника міністра економіки Андрія Тура не виглядає чимось захмарним: «Що для Білорусі модернізація? Це перехід до економіки знань, в якій головне — людина. І спрацьовує ланцюжок: освіта — наукові дослідження — інновації, там, де ідея та гроші зустрічаються».
І хоча в Білорусі є власна «силіконова долина» у вигляді Парку високих технологій, найкращою ілюстрацією державної політики в розвитку людини може послужити Лужеснянська школа-інтернат для обдарованих і талановитих дітей Вітебської області (при тому, що подібні школи є і в районах). Сюди може бути зарахований будь-який учень області, починаючи з 8 класу, який успішно складе іспити, щоб посилено вивчати дисципліни, в яких проявив хист. Зараз тут 1 270 учнів. Плата за навчання тут складає близько 80 гривень на місяць, хоча зрозуміло, що це символічно — на кожного учня щороку держава витрачає 200 тис. гривень. На грубе питання про розмір хабара за зарахування директор із 25-річним стажем Володимир Шитько відрізає: «У нас це виключено». І готовий показати особові справи учнів, щоб переконатися, що й місцеве керівництво не зловживає можливістю влаштувати сюди своїх чад: помітний відсоток становлять діти-сироти або діти з неповних сімей. Цікаво, що кожного року кілька випускників вступають до військових училищ: і престиж армії у країні високий, і інтелект їй стане в нагоді. І хоча на місці майбутнього нового гуртожитку ще й лопату в землю не ввігнали, через 1,5 року учні там поселяться, в кожного буде окремий номер готельного типу. Гроші на це є, а будівництво об’єктів у Білорусі не може перевищувати дев’ять місяців.
ДО РЕЧI
Політика, яка уможливила газовий конфлікт між Москвою та Мінськом, призведе лише до негативних наслідків для самої Росії. З такою заявою в інтерв’ю CNN виступив президент Білорусі Олександр Лукашенко. За його словами, газова суперечка з Росією — «лише частина тієї недружньої політики, що впродовж останніх років планомірно проводиться щодо Білорусі». «Я не думаю, що в Росії це офіційно визнаний курс й що вона слідуватиме цим курсом. Інакше Росія втратить Білорусь, а це буде непоправна шкода, серйозний збиток моральний, матеріальний, військово-політичний, якщо розглядати будь-який аспект — це велика втрата для Росії», — сказав Лукашенко. Лукашенко також підкреслив, що Білорусь «абсолютно не проти» жити в союзі й дружбі з російським народом, проте категорично заперечуватиме, якщо «чи то американці, чи то європейці або росіяни, почнуть якимось чином нас нахиляти, накидати нам на шию зашморг і якнайтужче його затягувати». При цьому він висловив упевненість у здатності Білорусі динамічно розвиватися й у разі погіршення двосторонніх білорусько-російських відносин. «Ми не загинемо, — сказав Лукашенко. — Я спокійно дивлюся на майбутнє своєї країни, свого народу. Я завжди працював так, щоб як глава держави забезпечити нормальне життя 10-мільйонному народові, щоб вони були такі, як сьогодні, — усміхнені й добродушні».
