Пам’ятаєте старий анекдот про те, як після міжконтинентальних ракет на Красну площу входить колона людей в пижикових шапках із дипломатами в руках. «Ідуть працівники Держплану, — урочисто оголошує диктор, — наша найруйнівніша зброя». Як показують останні події, тепер, після ракет, на параді потрібно запускати людей у білих халатах із технічними регламентами під пахвами — наших санітарних лікарів. Я й раніше знав, що Геннадій Онищенко дуже впливовий, а головне — самостійний чиновник. Борючись за здоров’я підвідомчого народу, він безкомпромісно забороняв ввезення молдовського вина й грузинського «Боржомі». А те, що приступи боротьби за здоров’я нації відвідували його виключно в моменти, коли Володимир Путін ображався на молдовського й грузинського президентів — так це, зрозуміло, всього лише випадкові збіги.
І ось тепер санітарна принциповість Геннадія Григоровича загрожує не просто ускладнити відносин Росії з сусідами. Одним розчерком пера Онищенко поставив під загрозу існування Організацію договору колективної безпеки — одного з найважливіших дипломатичних проектів Кремля. Ще недавно все було просто чудово: Росія, Білорусь, Вірменія, Казахстан, Киргизія, Таджикистан і Узбекистан удень і вночі зміцнювали колективну оборону. На порядку денному була вже установа Колективних сил оперативного реагування (КСОР). «Не гірше, ніж у НАТО», — як заявив на минулому саміті Дмитро Медведєв. І те, що цього року саме Білорусь повинна була головувати в ОДКБ, лише зміцнювало надії на інтенсифікацію військової інтеграції семи держав. Це прямо обіцяв місяць тому й сам Олександр Григорович Лукашенко: «У період головування Білорусі в ОДКБ завжди відбувалася активізація діяльності організації. Ми хотіли б, щоб ця активізація відбувалася і в майбутнє головування Білорусі».
І все було б чудово, якби не надпринциповий Геннадій Онищенко. Після того, як Лукашенко зажадав від своїх міністрів перестати підлабузнюватися до Росії і пообіцяв переорієнтуватися на ринки інших держав, голова Росспоживнагляду (за випадковим збігом) заборонив ввезення до країни всієї молочної продукції Білорусі. А це понад 90% білоруського молочного експорту. І в Мінську почалося те, що Дмитро Медведєв назвав пізніше «м’ясомолочною істерикою».
Лукашенко відмовився приїжджати до Москви й «активізувати» діяльність ОДКБ. Білоруське МЗС заявило: «Причиною нашої неучасті в поточній сесії ОДКБ стала категорична незгода Білорусі ухвалювати рішення ОДКБ, направлені на зміцнення військово-політичної безпеки, в умовах і доти, доки відверто підривається економічна безпека одного з членів Організації, у цьому випадку — Республіки Білорусь».
А коли, незважаючи на відсутність білоруської делегації і заперечення Узбекистану, п’ять держав підписали документи, що визначають систему формування, функціонування та застосування КСОР, Мінськ чітко і ясно заявив, що ухвалені рішення нелегітимні, оскільки всупереч статуту прийняті за відсутності консенсусу.
Насправді це вирок ОДКБ. Мінськ, перебуваючи на межі роздратування, ухитрився сказати чисту правду: можливість отримувати гроші з Росії для Білорусі набагато важливіша, ніж спільна діяльність із відбиття міфічної військової загрози.
Існує два види організацій безпеки. В одному випадку — це військовий союз. Обов’язкова умова — спільна військова загроза для всіх учасників, наявність якої згладжує внутрішні протиріччя. На таких принципах створювалася НАТО, і як тільки розпався СРСР, Північноатлантичний альянс зіткнувся з проблемою ідентичності. У членів ОДКБ — різні загрози. У Вірменії — Азербайджан. У центральноазіатських держав — експансія радикального ісламу з Афганістану. А також внутрішня нестабільність слабких авторитарних режимів. І хай які рішення про сили швидкого реагування приймаються, все одно неможливо уявити собі казахських десантників, які воюють на боці Вірменії проти Азербайджану, або білоруських парашутистів, які розгортаються в Узбекистані.
Другий варіант — це угода між країнами, які мають підозри щодо намірів один одного. Прикладом такого об’єднання могло б служити ОБСЄ. У такому випадку учасникам потрібно домовлятися про загальні правила поведінки, заходи взаємної довіри. Варто зауважити, що взаємовідносини держав-членів ОДКБ далекі від ідеалу. Буквально за тиждень до саміту в Узбекистані почали зводити семиметрові стіни й рити траншею на кордоні в Киргизією. А свого часу Узбекистан замінував усі кордони з Таджикистаном. Проте в ОДКБ ніколи не ставилося питання про заходи взаємної довіри — серед союзників не прийнято відкрито говорити про недовіру один до одного. Тож ОДКБ не дуже корисний для відбиття зовнішньої загрози й безглуздий для підтримки внутрішньої безпеки.
Насправді ОДКБ — це відображення комплексів російських начальників. У проклятих «піндосів» — союзників десятки, кожен хоче укласти союз із Вашингтоном. А в Москви нікого немає, отже, потрібно примусити колишні республіки СРСР вступити з Росією в союзницькі відносини. Не важлива ні наявність реальних загроз, ні навіть географічне положення. У результаті в ОДКБ опинилися держави, що знаходяться в тисячах кілометрах один від одного. Налагодити між ними військову взаємодію фізично неможливо. ОДКБ, по суті, являє собою набір двосторонніх угод окремих країн з Москвою. В основі цих угод — аж ніяк не загрози безпеки, це всього лише готовність цих держав виконувати ритуальні жести поваги відносно кремлівських начальників у обмін на російські гроші.
Олександр Лукашенко налагодив ідеальну, на його думку, систему відносин із Росією. Він регулярно заявляв про готовність укріплювати спільну оборону від підступної НАТО, отримуючи натомість російські мільярди. При цьому гроші йшли на дотації білоруської промисловості, яка за демпінговими цінами продавалася в тій же Росії.
Однак криза дещо змінила ситуацію. У Росії стало менше, набагато менше грошей. І Москва спробувала хоч якось контролювати мільярди доларів, що відправляються в Мінськ. У результаті отримала м’ясомолочну істерику. Дійсно, Лукашенко чесно виконував свою частину договору, розповідав про намір протистояти неіснуючій натовській загрозі. А в Кремлі не побажали за це платити. І батька відразу ж продемонстрував, що м’ясомолочні відносини для нього набагато важливіші, ніж усі ці дурості про спільну оборону. Вчитайтеся ще раз у білоруську заяву: безглуздо ухвалювати рішення про зміцнення військово-політичної безпеки, коли страждають економічні інтереси Білорусі. Давно я не читав таких чесних політичних заяв.
Так само егоїстичний і підхід Узбекистану, що відмовився підписати угоди про КСОР. Ташкент дуже непокоїться, що ці угоди відкриють можливості для втручання у внутрішні справи Узбекистану, де, як абсолютно очевидно, назріває соціальний вибух. А саме можливість такого втручання, чесно кажучи, є єдиним раціональним інтересом Росії у сфері безпеки. Внутрішні конфлікти в Центральній Азії можуть обернутися гігантською кількістю біженців, а заодно різким зростанням незаконного обігу наркотиків та зброї, проникнення на російську територію бандформувань. Щоб відповісти на ці реальні загрози, Росії потрібно було укладати виразні взаємозобов’язуючі двосторонні угоди з проблемними державами.
Щодо ОДКБ, то, будучи суто штучною побудовою, він житиме рівно стільки, скільки Росія зможе платити партнерам не вимагаючи грошей назад. Підозрюю, в Онищенка найближчим часом з’явиться немало підстав продемонструвати свою всесвітньо відому принциповість.
