Прихильники європейської соціальної моделі стверджують, що її відмітною рисою є те, якого великого значення надають «соціальній єдності». Без сумніву, бути проти єдності так само важко, як бути проти дружби. Але дійсно важливо, яка стратегія працює краще.
Існуючі стратегії із досягнення соціальної єдності засновуються на вірі в те, що за відсутності коректування вільний рух ринкових сил спричинить великий розрив у рівнях прибутків і тим самим загострить соціальний конфлікт. Але дослідження свідчать про те, що перерозподіл більшості прибутків у вигляді соціальної допомоги від держави часто обмежений середнім класом, тоді як лише відносно невеликий відсоток отримують багаті й бідні. А деякі перерозподіли взагалі відбуваються у зворотному напрямку. Наприклад, багато пенсійних систем перерозподіляють кошти від бідного класу до середнього просто через те, що багатші люди зазвичай довше живуть.
Що більшість європейських країн отримує від своїх соціальних витрат, так це збільшення кількості послуг, що надаються державою, а не хоча б яке значне скорочення соціальної нерівності. Тому зниження соціальних витрат може призвести лише до відносно невеликого збільшення нерівності й небезпеки соціального конфлікту. До того ж, якщо європейці стануть ефективніше використовувати кошти на соціальні витрати, вони зможуть досягти більш помітного скорочення нерівності при більш низькому рівні соціальних платежів.
Стратегії, які спрямовані на досягнення єдності, можуть насправді її порушити. Наприклад, заборона на звільнення співробітників може захистити тих людей, які мають роботу, але часто за рахунок безробітних, що збільшить соціальну дискримінацію. Навіть у тих сферах, де високий рівень соціальних виплат дійсно скорочує нерівність (і, очевидно, тим самим посилює єдність), він може підірвати відносини між спільнотами, якщо будь-які етнічні меншини стануть сприйматися як основні одержувачі вигод.
Європейський Союз був створений на трагічних уроках першої половини ХХ століття, коли свобода національного егоїзму призвела до катастрофи континентального масштабу, а розвиток глобалізації означає, що економічна, внутрішня, зовнішня й оборонна політика навряд чи виявиться успішною, якщо розвиватиметься виключно на національному рівні. Однак ми, як і раніше віримо в те, що соціальна єдність може бути обмежена одним народом. Фонди європейської єдності становлять лише невелику частину від європейського ВВП, тоді як зазвичай близько 10% національних прибутків іде на соціальні платежі.
Зростання повноважень Європейської комісії з масованого збільшення витрат на зміцнення загальноєвропейської соціальної єдності буде політично неприйнятним для багатих членів ЄС, яким доведеться за це платити. Але ми не можемо прийняти й ситуацію, за якої на зміцнення соціальної єдності усередині окремих країн витрачаються величезні ресурси, тоді як європейська єдність значно відстає.
На щастя, нерівність часто можна скоротити, не витрачаючи значних коштів. Ніщо з того, що може зробити ЄС чи його окремі члени, не зможе так вплинути на скорочення нерівності у прибутках в Європі, як подолання національних протекціоністських бар’єрів для міграції, руху капіталу й надання послуг. За допомогою цього можна скоротити нерівність не лише між старими державами-членами ЄС, а і в нових бідних країнах. Найбідніші отримають найбільше, тоді як багаті держави-члени ЄС втратять небагато, незважаючи на поширені у них побоювання відкритих кордонів.
Наприклад, під час кампанії перед референдумом щодо європейської конституції у Франції «польський сантехнік» став символом загрози для життєвих стандартів французьких робітників, яка мала, нібито, виникнути внаслідок європейської інтеграції. Але насправді вплив вільної міграції (якщо вона буде дозволена) на прибутки французьких сантехників буде мінімальним, зокрема, й через невеликі розміри нових держав-членів ЄС порівняно зі всією Західною Європою. Прибутки робітників Великої Британії та Ірландії помітно не знизилися, незважаючи на відкритість обох країн для міграції з розширеного ЄС.
Вільна міграція в ЄС означає, що польські сантехніки наздоженуть не лише французьких сантехників, а й польських банківських службовців. Середній клас у Польщі зростає через збільшення вартості послуг кваліфікованих робітників, таких як сантехніки, а також менш кваліфікованих, таких як муляри, і більш кваліфікованих, але низькооплачуваних, таких як лікарі.
Чому ж тоді запропоновану Єврокомісією директиву, яка мала б забезпечити свободу надання послуг усім компаніям у всьому Союзі, стали ганьбити як директиву Франкенштейна? Чому вона була до невпізнання послаблена Європейським Парламентом? Чому вимоги нових держав-членів ЄС щодо більш вільного доступу до ринків праці й послуг Західної Європи й щодо права конкурувати за інвестиції зі «старою Європою» затаврували соціальною підривною діяльністю? Чому стратегії, які могли б бути найбільш корисними у справі скорочення нерівності в Європі, представляються як антисоціальні?
Мотивація противників вільного надання послуг і руху робочої сили в Європі полягає не в бажанні забезпечити соціальну єдність, а у прагненні зберегти колишній стан речей. Звичайно, зміни приносять дискомфорт і можуть навіть призвести до напруження і конфліктів. Але консервативні підходи, що лежать в основі опору змінам, у жодному разі не назвеш «соціальними», адже вони не дають найбіднішим країнам Європи шанс на поліпшення своєї долі.
Дійсно, такі підходи потенційно руйнівні. Якщо вони будуть прийняті як основні принципи європейської політики, європейська економіка потрапить у глухий кут, і через надто повільне економічне зростання ми не зможемо дозволити собі навіть скромний рівень соціальних платежів.
Ян Кшиштоф БЄЛЄЦКІ — колишній прем’єр-міністр Польщі, нині обіймає посаду президента і генерального директора банку «Пекао».
