Не має значення, наскільки важливими стають нафтові країни за межами Близького Сходу, що розвиваються, регіон усе одно залишиться основним світовим джерелом енергії на майбутні роки. На відміну від Росії, близькосхідні члени ОПЕК діють як картель, що виробляє набагато менше своїх можливостей. За нинішніх рівнів виробництва Росія буде не при ділі до 2020 року. Умови в Африці не відрізняються радикально.
Це означає, що енергетична безпека залишатиметься сильно залежною від політики на Близькому Сході, де регіональні виробники нафти продовжуватимуть намагатися диктувати умови світовому ринку. Особливу увагу варто приділити зв’язкам між мілітаристськими амбіціями та переміщенням багатств, яке забезпечує експорт нафти. Іранська програма створення ядерної зброї та нарощування озброєння в Іраку в 90-х роках, що викликає занепокоєння, ілюструють неминучий зв’язок між надмірною мілітаризацією і владою на енергетичному ринку.
Політичні загрози постачальникам нафти, як завжди, домінують у дебатах з енергетичної безпеки. Як показує випадок з Іраком, війни і внутрішні перевороти можуть впливати не лише на короткостроковий рівень поставок нафти, але можуть підірвати довгострокову виробничу потужність країни, перешкоджаючи наданню допомоги та інвестиціям.
Однак потенційна загроза постачальникам нафти на Близькому Сході переоцінена. Незважаючи на всі труднощі та прогнози, режими на Близькому Сході пережили як провал панарабського націоналізму, так і випробування ісламським екстремізмом. Не вселяють довіри також побоювання, що терористичні атаки можуть поставити нафтову промисловість на коліна. Поки що ефект від таких атак виявився короткостроковим.
І сценарій Судного дня ізраїльсько-іранського поєдинку, що веде до блокади Ормузської протоки, також не заслуговує довіри. Сумнівно, що в Ірану вистачить військової потужності, щоб блокувати протоку, і навіть якби він спробував, він би зіткнувся зі справжньою світовою коаліцією у відповідь. Більше того, закриття Затоки було б рівнозначне блокаді, оголошеній собі самому, яка б важко ударила по власних внутрішніх енергетичних потребах Ірану через відсутність потужностей з переробки нафти.
Тож, хоч усе ще існує містична сила нафтової зброї, вона виявилася некорисним інструментом. Деякі продовжують розглядати нафту як «енергетичний еквівалент ядерної зброї». Але правда в тому, що арабське нафтове ембарго 1973 року було повним провалом.
Якщо воно було б успішним, єгипетський президент Анвар Садат не відправився б до Єрусалиму, щоб укласти мирний договір з Ізраїлем всього через кілька років. Нафтова зброя не примусила Ізраїль повернутися в межі своїх кордонів 1967 року, нафтові країни не змогли також утримати на довгий час свої власні економіки від падіння прибутків. Масове використання нафтової зброї, подібно нафтовому ембарго 1973 року, сьогодні не розглядається.
Проте деякі люди, наприклад, колишній директор ЦРУ Джеймс Вулсі, прогнозують, що захоплення влади в Саудівській Аравії радикалами може супроводжуватися використанням нафтової зброї проти Заходу. Але бути радикальним не те саме, що бути ірраціональним, і хай яке її релігійне або політичне забарвлення, Саудівська держава не може дозволити собі позбутися можливості тримати кермо влади. Колосальне багатство, що надходить від продажу нафти, робить виробників не менш залежними від нафти, ніж споживачів.
Справжня загроза не в тому, що Саудівська Аравія може припинити експортувати нафту, а в тому, що вона продовжуватиме робити це навіть якщо країна стане радикальною. Мільярди нафтодоларів тоді стануть фінансовою силою для втілення задумів Ваххабітів.
Але чи дійсно цей сценарій сильно відрізняється від того, з яким ми сьогодні зіткнулися? Зрештою, саудівське нафтове багатство забезпечує тероризм уже деякий час до цього моменту. Очевидно, що «Аль-Каїда» задоволена саудівською могутністю на нафтових ринках. В одній зі своїх заяв вона навіть заявила, що Саудівська Аравія «повинна залишатися в безпеці... бо вона є основним джерелом грошових надходжень для більшої частини руху «Джихад».
Якщо енергетична безпека означає доступність достатньої кількості товару за доступними цінами, тоді справжня проблема безпеки виходить від влади ринку, від системи цін, заснованої на картельному принципі, що диктує штучно завищені ціни, які ніколи не змогли б існувати на конкурентоспроможному ринку.
Дійсно, прагнення втримати контроль на ринку пояснює опозицію ОПЕК щодо Кіотського протоколу, здійснення якого могло б знизити світову потребу в нафті на цілих 20%, а також пояснює боязнь ОПЕК, що США може наслідувати приклад Європи й почне боротися з пристрастю до нафти за допомогою радикального збільшення енергетичних податків.
Президент Барак Обама неодноразово попереджав, що переміщення багатства у ворожі нафтовидобувні країни є основною загрозою національної безпеки США. Його план зі значного зниження споживання нафти, що виконував би завдання зі зниження викидів вуглецю та десятирічний план із розвитку чистої енергетики, — похвальне прагнення. Але політика, направлена на зниження споживання нафти, обов’язково зіткнеться з терміновою необхідністю відновлення американської економіки.
Підтримка стабільності на Близькому Сході заради енергетичної безпеки стала другорядною в порівнянні з жорсткою необхідністю вирішувати складні завдання, поставлені проблемами в Іраку, Ірані та Афганістані. Але навіть якщо США зуміє зменшити споживання нафти на 17%, вони все ще залежатимуть від нафти Затоки, а отже, й від енергетичної безпеки в регіоні.
Шломо БЕН-АМІ — колишній міністр закордонних справ Ізраїлю, нині віце-президент Міжнародного центру за мир у Толедо та автор книги «Шрами війни і рани світу: ізраїльсько-арабська трагедія».
