«Ти знаєш, я завжди хотів поїхати до Америки. І якби Сполучені Штати не стали зачиняти свої ворота для іммігрантів наприкінці 80-х, то так би, очевидно, і сталося», — так Ігор Глідер, адвокат із Хайфи, пояснює, як він сам опинився в Ізраїлі. Ігореві, уродженому харків’янину, 30 років. В Ізраїлі він здобув непогану освіту, непогано влаштувався — він веде справи «російськомовних», час від часу буває в Україні, цікавиться подіями. Він підтверджує думку багатьох вихідців з Радянського Союзу — в Ізраїлі потрібно багато що міняти, і в Україні, зокрема, зараз не лише цікавіше, але й можна краще влаштуватися. Він очікує можливості розпочати справу в Україні, залишаючись громадянином Ізраїлю. Таких чимало.
Олексій, водій у туристичній компанії в Хайфі, теж нібито задоволений життям — він непогано заробляє, держава Ізраїль все ще проводить непогану соціальну політику. Він набагато старший за Ігоря, «там», у Союзі, власне, у Донецьку він багато років прослужив у армії, там лишилися його близькі родичі. Він так само цікавиться українськими подіями, і раптом заявляє, що якби не діти, точно б повернувся назад. Тим більше, що «бандити», за його словами, більше не при владі.
За офіційними даними, оприлюдненими в травні, громадянами Ізраїлю є більше нiж 900 тисяч вихідців з колишнього СРСР. Депутат кнесету (парламенту) Роман Бронфман, уродженець Чернівців, вважає, що насправді ця кількість більша — за мільйон у майже семимільйонній країні. При цьому у 250-тисячній Хайфі, місті на Середземному морі, «росіян» близько чверті. Мер міста стверджує, що «російська» громада — один з тих стовпів, на якому тримається успіх міста, вона багато вносить у його динамічний розвиток. За даними Бронфмана, близько 450 тисяч ізраїльтян — вихідці саме з України (і при цьому близько 30 тисяч з них зберегли українське громадянство і навіть брали участь у виборах президента України). Самі «олім» вважають, що мер Хайфи дещо перебільшує, і особисто він нічого особливого для процвітання «російської» громади у місті не зробив. Але, очевидно, у цих деталях вони розберуться самі між собою.
Більшість їх приїхала до Ізраїлю на межі 1989—1990 рр. Долі цих людей різні, правдою є те, що молодим влаштовуватися набагато легше, ніж їхнім батькам. До того ж молоді люди після трирічної обов’язкової служби в армії отримують можливості навчатися, обирати спеціальність (вища освіта в Ізраїлі платна). Григорій Кульчинський, журналіст газети «Вести», колишній харків’янин, переконаний, що людям «вільних професій», митцям насправді влаштуватися навіть легше, аніж, скажімо, науковцям, інженерам, вчителям. Григорій носить кіпу і стверджує, що саме тут, у єврейській державі, він почувається вдома. Ігор, наприклад, чесно визнає, що для його батька «дім» — «там».
Якось так склалося, що ізраїльські «росіяни» здебільшого і оселяються по сусідству, і спілкуються між собою. Мова тут не завжди має значення. Жарт, що у Хайфі можна все життя прожити, не розмовляючи івритом, схожий на правду, особливо у кварталі Хадар, де й вивіски і цінники у крамницях — російською. Проте і мова не настільки важка, щоб її неможливо було вивчити, і взагалі Ізраїль — країна іммігрантів, тому мова відіграє велику інтеграційну роль. Борис Курант, директор страхової компанії, має серед клієнтів різних людей і різні компанії, але у житті також більше спілкується з «росіянами». І пояснює це так: «Мені легко зрозуміти твою логіку, я знаю принципи твого мислення, мені легко зрозуміти і те, про що ти ще не сказав, або і взагалі не скажеш — я це легко можу відчути».
Коли питаєш, як «наших» сприймають «тут», у ізраїльському суспільстві, відповіді бувають різні. Оскільки, зокрема, молодь набагато краще інтегрована у це життя, їй близькі його цінності, його система координат. Старшим важче. І вони часто щиро раді поспілкуватися з людиною, яку вони розуміють — саме з тих причина, які вказував Борис.
Різні групи «алії» — імміграції — мають різні стереотипні сприйняття серед «корінних» ізраїльтян. Так, стверджує Ігор Глідер, «румунських» євреїв прийнято вважати крадіями, «марокканських» — убивцями (вони нібито ніколи не залишають своїх ножів), «російських» — повіями і алкоголіками, ефіопи взагалі стали героями безлічі міфів і анекдотів (треба визнати, вони відрізняються від основної маси не лише темним кольором шкіри). Реальність, звичайно, інша. Але фактом залишається те, що серед «росіян» — дуже небагато вищих командних чинів армії, після відставки Натана Щаранського вони не мають представництва в уряді, вихідці з колишнього СРСР найближчими роками навряд чи матимуть шанси увійти до найвищих ешелонів суспільства. Проте не все так погано — зокрема 9 із 120 депутатів кнесету — таки «росіяни». Як і годиться, їхні політичні погляди часто діаметрально протилежні. Один лише приклад: колишні «наші» є як серед «помаранчевих» протестантів, які протестують проти рішення ізраїльського уряду ліквідувати ізраїльські поселення на палестинських територіях, так і серед тих, хто виступає за нормальне розділення Ізраїлю і Палестини і початок нормального мирного життя. Серед «наших» є і ортодоксальні іудеї, і войовничі атеїсти.
У середовищі вихідців з колишнього СРСР вищі, ніж у середньому в Ізраїлі, показники кримінальної злочинності. Цього не приховує жоден із співбесідників. Причини — різні. У підлітків, зокрема — це потреба самоствердження. Наприклад, Ігор не приховує, що сам, будучи «тинейджером», кілька разів мав приводи до поліції. Свою роль відіграють психологічні проблеми, те, що нерідко після переїзду рушилися родини, дійсність мало відповідала уявленню. Свою роль відіграє й різне ставлення до алкоголю — тут, за словами Ігоря, наркомана відправлять на примусове лікування, а того, хто випив, просто посадять. Часто дається взнаки і відсутність порозуміння, і недостатнє володіння мовою, і незнання основних умов і правил. Нерідкими є злочини і афери всередині самої «російської» громади. Справі не допомагає те, що серед державних службовців дуже рідко хто володіє російською (у приватній сфері — навпаки). Серед психологічних проблем, властивих «росіянам», було своєрідне поєднання комплексу неповноцінності і великодержавного комплексу, що теж відбивалося на тому, як себе почувала громада в цілому.
«Російська» алія принесла з собою проблеми — на початку 90-х, коли був справжній бум переселення, щотижня до Ізраїлю приїжджало кілька десятків тисяч людей. Країна, її інфраструктура були просто неготовими до прийому такої кількості людей. З іншого боку, саме в цей час країна переживала жорстку економічну кризу. Саме «росіяни» допомогли Ізраїлю вийти з тієї глибокої кризи, в якій вона на той час перебувала, стверджує Марина Замська, співробітник агенції з надання соціальної допомоги. За її інтонаціями відчувається, що держава могла б і краще оцінити внесок, зроблений «росіянами». Втім, прямої дискримінації немає. Так вважають усі, з ким доводилося спілкуватися. Нерозуміння, різні традиції, різність менталітетів — це є. Люди їхали переважно не «сюди», а «звідти», тому було і є досить багато проблем, — каже Марина Замська. «Нас не вчили розраховувати тільки на свої сили. Тому кожна ситуація ставила мене мало не на межу катастрофи», — ділиться спогадами Григорій Кульчинський.
Більшість цих проблем відійде з часом. Ті, хто приїхав сюди дітьми, сьогодні ще із задоволенням спілкуються рідною для них мовою. З їхніми дітьми буде вже не так. Магазин «Москва», в якому продається не стільки російське, скільки пострадянське продовольство (чимало товарів і алкоголю імпортується з України) і сьогодні є все більше ностальгійним символом, завтра він перетвориться на аналог «національних» крамничок, яких безліч у Нью-Йорку, Лондоні, Парижі. Діти вже не розумітимуть, чому батьків так тягне «туди» — і сьогодні можна зустріти багатьох, чиї діди чи прадіди жили у Білій Церкві, Житомирі, Вінниці, але це вже не більше, ніж сімейна історія. Очевидно, нові покоління творитимуть нову країну, більш пристосовану до потреб сучасності, менш налаштовану на постійну війну (ніхто не сперечається з тим, що свого часу це була просто необхідність).
