Сьогодні скепсис щодо путінської Росії вже не вважається «неполіткоректним». Більш того, як зазначив один із провідних європейських фахівців з цієї країни в ході неофіційної бесіди у Вашингтоні, «Росія — зовсім не той політичний конструкт, яким її вважали європейці останні п’ять років». А ось інші висновки цього авторитетного експерта: частково Росія «застряла» в середині XIX століття, у той час як інші сектори економіки вже включені в процес глобалізації. Немає ніяких ознак того, що нова російська «номенклатура» збирається будувати політичну демократію за зразком інших країн Європи. Припущення про зворотне, що виникло після «холодної війни», було «великою помилкою». Крім того, побудова демократії неможлива без активного середнього класу, а в Росії він ще не сформувався. Те ж саме можна сказати про всі «соціально задоволені» шари, які повинні знаходитись між найбагатшими й найбіднішими.
У 1990-х рр., після краху комунізму й розпаду СРСР, країна поступово скочувалася до анархії, а не рухалася семимильними кроками до ринкової економіки й демократичного капіталізму, як вважали багато західних експертів. Це була справжня катастрофа, повне руйнування структури суспільства. Добросерде уявлення про те, що російські «барони-розбійники» грають у розвитку країни ту ж роль, що і їхні американські попередники наприкінці XIX століття, було виявом непоправної наївності.
Російські «нові олігархи», в буквальному значенні, грабували країну: за оцінками, вони вивезли за кордон до $220 млрд., скуповуючи вілли на французькій Рив’єрі або відкриваючи номерні рахунки в оффшорних зонах по всьому світу. У XIX столітті американські магнати великого бізнесу реінвестували неправедно нажиті прибутки в економіку власної країни. Сьогодні ж, за даними Банку міжнародних розрахунків, російські громадяни, як і раніше, тримають на зарубіжних банківських рахунках $219,6 млрд. — ця сума перевищує об’єм грошових внесків у самій Росії і навіть її держбюджет.
«Побудова демократії», про яку говорили деякі експерти в 1990-х рр., перетворилася в національну катастрофу. Сьогодні Росія знову користується повагою. Після приходу до влади Володимира Путіна 2000 р., її політичний устрій радикально змінився — на зміну хаосу прийшов авторитаризм. Нинішню політичну систему не можна назвати ні диктатурою, ні демократією; однак у країні, що не знала за останні 1000 років нічого, крім авторитаризму, ці зміни тільки вітаються суспільством.
Під владою колишнього розвідника Путіна російська держава знову набула могутності — завдяки нафтовим прибуткам і колишнім колегам президента з КДБ. З тисячі із зайвим провідних політичних діячів країни майже 800 — вихідці з розвідки та органів безпеки. Однак Росії ще далеко до статусу світової наддержави.
Нова правляча еліта країни дивиться на світ абсолютно інакше, чим їхні західні колеги. Для російського вищого керівництва на дворі як і раніше 1920-ті; міжнародна політика, на їхню думку, залишається ареною традиційних силових ігор. Вони не розділяють поглядів Заходу про найсерйозніші загрози сучасності — наприклад, пов’язані з екологією. Разом з тим, вони з побоюванням відносяться до інших великих держав, чиї спроби включити колишні радянські республіки в НАТО, за словами Кремля, загрожують цілісності Росії.
У Кремлі радіють ускладненням, з якими США зіткнулися в Іраку. Російські лідери не зацікавлені в рішенні й навіть пом’якшенні проблем, якими переймається бушівська адміністрація. Свого часу президент Джордж У. Буш заглянув Путіну в очі, оцінив його душу і вирішив, що російському колезі можна довіряти. Час поглянути ще раз — уважніше.
Говорити про політичні відносини між Євросоюзом і Росією — також помилка, оскільки в ЄС єдина політика на цьому напрямі просто відсутня. Фінляндія, що займала протягом шести місяців належне голові крісло в ЄС (зараз її змінила Німеччина), спробувала досягти вироблення узгодженої позиції Союзу щодо Росії, але їй це не вдалося.
Хоч якийсь рух у Брюсселі може початися лише в тому випадку, якщо дві з трьох найвпливовіших країн ЄС (Велика Британія, Німеччина й Франція) об’єднають зусилля. Але це в нинішній ситуації також виключено. Німецький канцлер Ангела Меркель — консервативний політик; вона не з чуток знає, що таке жорстока тиранія гедеерівського комуністичного режиму. Те, що відбувається в Росії, її вельми непокоїть. Однак, очолюючи коаліційний уряд, вона повинна ділити владу з соціал-демократами, а ті виступають за «м’який» підхід до Москви. Крім того, Німеччина надзвичайно залежить від російських нафтогазових поставок.
Франція завмерла в очікуванні президентських виборів — вони пройдуть у квітні цього року — результатом яких, як вважатиметься, стане «зміна поколінь» у керівництві країни. Однак відповідь на запитання, хто буде наступним президентом — правий або лівоцентрист — вирішиться незначною більшістю голосів у другому турі.
У Великій Британії Тоні Блер, повністю дискредитований через однозначну підтримку бушівської кампанії в Іраку, піде з посади лідера партії у вересні. Про позиції його наступника — Гордона Брауна — щодо Росії нічого не відомо. Однак недавнє вбивство в Лондоні Олександра Литвиненка, колишнього офіцера ФСБ, що працював на британську охоронну фірму, — дуже багато хто підозрює, що його отруєння стало справою рук російської ФСБ — явно не піклувалося про мету зближення з Вайтхоллом.
Росія все більше віддаляється від західних цінностей, які вона, власне, ніколи й не розділяла. У країні як і раніше відсутні закони, що гарантують права західних інвесторів. Але навіть якщо такі закони й будуть прийняті, вони не зможуть працювати через корупцію в правоохоронних і судових органах.
15 вищих кремлівських чиновників не тільки правлять Росією — вони нею володіють. Принаймні, саме так виразився авторитетний європейський експерт з Росії, що просив не називати його імені. Слухаючи його, немов переносишся років на 30 — 40 у минуле. І якщо його оцінка вірна — а сумніватися в цьому немає ніяких підстав — виникає питання: чому Росія входить до складу «великої вісімки» ведучих промислово розвинених країн західного світу?
На це згаданий експерт відповів так: «Краще, якщо вона залишиться серед нас. Російські лідери не прагнуть до конфронтації, хоча, коли вони намагаються поліпшити свої позиції на світовій шахівниці, таке враження й виникає. Але вони визначено не шукають конфронтації». Таким чином, варто скоритися порадою Черчилля: «Дуже важливо, щоб наше рукостискання з росіянами сталося як можна далі на сході». Проте той самий Черчилль визнавав, що не може «передбачити дії Росії. Ця таємниця покрита темрявою за сімома печатями».
