Днями в російській столиці в книжковому магазині «Москва» на Воздвиженці відбулася зустріч із першим президентом СРСР Михайлом Горбачовим, присвячена презентації його мемуарів «Наедине с собой». У книжці, написаній, як підкркслив автор, на згадку про Раїсу Горбачову, описані події, які привели Горбачова на найважливішу посаду в Радянському Cоюзі. На презентації екс-президент СРСР пообіцяв написати продовження, яке озаглавить «После империи». «День» звернувся до перекладача Горбачова Павла Палажченка, який з 1985 року беззмінно супроводжує Михайла Сергійовича, з проханням прокоментувати вихід цих мемуарів, оскільки багатьох людей, не лише в Росії, а й в усьому світі, цікавить тодішня атмосфера, й розповісти, як пройшла презентація книжки.
— Дійсно, вже можна сказати, що вихід книжки «Наедине с собой» став великою подією. На презентації в магазині «Москва» було буквально не проштовхнутися. Особливо порадувало те, що прийшло багато молоді. За один день було продано близько 700 екземплярів книжки — це рекорд в історії магазина. А багато хто, напевно, купив книжку заздалегідь, бо бажаючих отримати автограф автора було навіть більше — майже тисяча людей. І буквально з кожним, хоча б коротко, Михайло Сергійович поговорив, сказав кілька слів. Закінчилося все близько півночі.
— Ми вважаємо, що ця книжка обіцяє стати світовим бестселером. Чи буде вона такою популярною в самій Росії, що ви скажете на це?
— Книжку лише почали продавати в Москві, має відбутися її презентація в Петербурзі, її вже замовляють книжкові магазини інших міст. Поки надруковано 10 тис. екземплярів, але я впевнений, що треба буде значно більше. Крім того, мільйони читачів можуть прочитати уривки з книжки в газетах — «Комсомольской правде», «Московском комсомольце», «Независимой газете», «Новой газете». Але річ навіть не в популярності книжки як такої. Важливіше інше: у читачів з’явилася можливість разом з Горбачовим (а це саме він — Михайло Сергійович писав книжку сам, без допомоги «літпрацівників») згадати той час, подумати, осмислити події тих років, зробити для себе висновки.
— На фотографії на вашій сторіночці Facebook можна побачити, що ви були присутні на зустрічі Михайла Сергійовича з Бушем-старшим і Бейкером 1 листопада в Х’юстоні. Можете поділитися враженнями від цієї зустрічі?
— Зустріч була теплою й далеко не «мемуарною». Політики такого калібру і з таким досвідом не можуть не говорити про сьогоднішні справи й проблеми. Багато що їх непокоїть. Вони поклали край холодній війні, але сьогодні є відчуття, що далеко не всі можливості, що відкрилися тоді, були використані. Як перекладачеві мені не дуже зручно переказувати зміст бесіди, можу лише сказати, що півтори години нудно мені не було.
— На вашій сторінці у Facebook один з гостей написав: «Спасибі Михайлу Сергійовичу за все, що він зробив для нашого виходу з рабства. Велика людина!» Як ви вважаєте, чому в Росії такі голоси поодинокі й чи є запит у російському суспільстві на те, щоб по-справжньому оцінити те, що зробив Горбачов для країни й у цілому для світу?
— Не можу погодитися, що такі голоси поодинокі. Їх стає дедалі більше. Дедалі ширшим стає визнання того, що саме Горбачовим були зроблені вирішальні кроки до свободи й демократії. І запит на об’єктивну оцінку Горбачова та його епохи у думаючої частини російського суспільства, безумовно, є.
Варто сказати, що Горбачов не ображається на людей, зокрема й тих, хто поки не прийшов до такої оцінки. Усе-таки 1990-ті роки були для більшості людей дуже важкими, й не дивно, що багато хто почав «шукати крайнього» й «валити все на Горбачова». Але минає час, люди розумнішають (не всі, певна річ), приходять нові покоління. «Велике бачиться на відстані». З часом оцінка Горбачова в Росії та його оцінка у світі (а вона відома) мають зближуватися. Інакше наша країна приречена на ізоляцію, тобто просто приречена.
— Чому нинішня російська влада й правляча еліта не хочуть віддати належне Горбачову й тим самим, як зазначають деякі російські експерти, демонструє неспроможність адекватно оцінювати перебіг історичного процесу?
— Не можу сказати, що я дуже високої думки про нинішню російську «еліту», але й у її лавах є чимало людей, які віддають належне Горбачову. Я переконуюся в цьому щороку, коли ми відзначаємо день його народження. Йому телефонують, пишуть, шлють телеграми. Мені здається, що багато цих привітань — цілком осмислені й щирі.
Що стосується влади, то нагородження Михайла Сергійовича в день його 80-річчя найвищою державною нагородою — Орденом Андрія Первозваного — на мою думку, демонструє здатність цілком адекватно оцінити його роль в історії. Але, звісно, Горбачов зберігає право на критику влади, їй це може не подобатися, але, думаю, це «робочий момент». Інколи він її ганить, інколи захищає. Одного дня я був присутній на його зустрічі зі студентами, які критикували російську владу й заразом Горбачова за те, що він її захищає. Михайло Сергійович на це сказав: «Підніміть руку ті з вас, хто був президентом». Мовчання. «А я був. І знаю, як це нелегко».
— Павле Руслановичу, ви вже 27 років разом з Михайлом Сергійовичем. Незважаючи на велику кількість, ймовірно, дуже вигідних пропозицій працевлаштування в російських, а можливо й неросійських органах влади, ви залишаєтеся, як ви самі висловилися в одному інтерв’ю, довіреною особою Горбачова. Що вас пов’язує або, можливо, зобов’язує стільки часу підтримувати стосунки з людиною, яку багато хто в Росії називає зрадником, вважає людиною, що розвалила Радянський Союз?
— Що стосується «пропозицій працевлаштування», то була одна така пропозиція: 20 грудня 1991 року мені зателефонував тодішній заступник міністра закордонних справ СССР О.О. Авдєєв. Ми, сказав він, зараз пропонуємо всім емзеесівським співробітникам, які перейшли в апарат президента й залишилися в резерві МЗС, повернутися до міністерства. Але діяти треба швидко — МЗС СРСР доживає останні дні, й скоро ми з нашими нинішніми посадами розпрощаємося. Якщо ви вирішите повернутися, то ми все оформимо в максимально швидкий термін, сказав він.
Звісно, за такі речі треба дякувати, і я дійсно був вдячний Олександру Олексійовичу. Але хоча жодних особливих планів у мене не було, я сказав йому, що скористатися цим запрошенням не можу (я ніяк не бачив себе в антуражі президента Єльцина). Після цього жодних інших пропозицій від російських, а тим паче неросійських органів влади я не отримував. І нікуди не просився.
З Горбачовим я не просто «підтримую стосунки», я залишився з ним усі ці роки не «через обов’язок», а за переконанням. Чи треба говорити, що звинувачення Горбачова в «зраді» й «розвалі Союзу» я вважаю бездумними і брехливими, особливо з боку тих, хто свого часу й пальцем не поворушив для збереження Союзу або своїми діями свідомо чи несвідомо активно сприяв його розпаду.
Звісно, зберегти в колишньому вигляді державу, в складі якої співіснували такі різні країни, як, скажімо, Естонія й Туркменія, було неможливо. Але Горбачов прагнув зберегти максимально можливий ступінь інтеграції та співпраці між республіками. Та й «розлучення» можна було провести з меншими втратами. Але історію не перепишеш. Що було те було. Сьогодні ставлення Михайла Сергійовича до незалежної України — дуже доброзичливе.
— Що ви відчули, коли наприкінці однієї із зустрічей, яку перекладали ви, з сенатором Едвардом Кенеді, той звернувся до Горбачова: «У вас чудовий перекладач. Дякую»?
— Це було 1985 року, на самому початку моєї роботи з Горбачовим, і, звісно, мені це було приємно почути. Додало впевненості у своїх силах. Хоча, чесно кажучи, я в них не сумнівався навіть тоді.
— Ви вже стали поліглотом, окрім англійської мови для вас робочою стала французька, крім того, ви знаєте іспанську, вивчаєте італійську й німецьку мови. А як щодо української, чи дійсно наша мова напів’європейська, як про це заявив 2010 року російський посол Михайло Зурабов?
— Я не знаю, що мав на увазі посол Зурабов. Мені він відомий як видатний підприємець і відомий державний діяч, але не як лінгвіст. Українською я читаю, дякувати Богу, без словника, а от говорити не наважуюся. Якби була можливість пожити кілька місяців у Києві (де я інколи буваю, й щоразу з величезним задоволенням), думаю, цей пропуск я б заповнив.
— Судячи з прізвища, у вас, як і у Горбачова, українське коріння, чи відчувалося це в Михайлі Сергійовичі при спілкуванні з ним або в його роботі?
— Коріння в мене різне, а у Горбачова по матері дійсно українське (до речі, Раїса Максимівна теж була стовідсотковою українкою). Горбачов полюбляє українські приказки, український гумор, серед його улюблених пісень багато українських. На 80-річчя ми подарували йому унікальний (усього 10 екземплярів) диск з його улюбленими піснями. Там дві пісні в його виконанні («Темная ночь» і «Старые письма») і ще кілька пісень, зокрема й «Дивлюсь я на небо» у виконанні Олександра Малініна. Один екземпляр цього диска він залишив собі, решту подарував близьким друзям.
— Павле Руслановичу, маючи такий великий досвід, не могли б ви дати пораду або, можливо, рецепт читачам «Дня», як найкраще вивчати іноземні мови?
— Легких рецептів немає. Не вірте тим, хто їх пропонує, — ці люди просто морочать вам голову. Звісно, кожна наступна мова дається легше. Але спочатку потрібні серйозні зусилля. А коли сяк-так починаєте розуміти письмовий текст, можу дати одну пораду: щодня читайте останні вісті рідною мовою, а потім ті ж новини тією, яку вивчаєте. Формулювання будуть інколи однакові, інколи не зовсім, але це теж корисно.
