За два місяці на саміті Європейського Союзу 17 — 18 грудня керівниками країн-членів ЄС буде поставлено крапку в питанні, що протягом багатьох років дискутувалося у брюссельських кулуарах — чи розпочнуться й коли саме переговори з Туреччиною щодо її вступу до ЄС. Попередню позицію-рекомендацію уже висловила Європейська Комісія. На початку жовтня вона оприлюднила звіт, у якому визнала, що Анкара готова розпочати переговори з Брюсселем. Однак Комісія завбачливо залишила для ЄС можливість «заднього ходу», наголосивши, що переговори можуть бути перервані, щойно поставиться під сумнів незворотність упровадження реформ із дотримання прав людини. Саме ця заувага заважає Туреччині вповні насолодитися хоч і маленькою, але перемогою після понад сорокарічного оббивання порогів ЄС.
Однак саме ця ремарка була, як видається, найнеобхіднішою для того, аби запобігти вибуху ЄС зсередини. Поза оптимістичним звітом Єврокомісії, до консенсусу між країнами-членами щодо Туреччини дуже далеко. Рекомендація до початку переговорів може наштовхнутися на незгоду бодай однієї країни — й усі зусилля Гюнтера Ферхойгена будуть марними.
Насамперед йдеться про Францію. Спочатку міністр фінансів Ніколя Саркозі, якого вважають «престолонаслідником» Жака Ширака, потім міністр закордонних справ Мішель Барньє, а за ними й сам президент Франції Жак Ширак оголосили про те, що їхня країна винесе питання вступу Туреччини до ЄС на всенародний референдум. Така консолідована позиція французького керівництва свідчить про те, що рішення Парижа справді залежатиме від волевиявлення народу. За останніми соціологічними опитуваннями прагнення Анкари вступити до ЄС підтримують лише 26% французів, 61% — проти. З огляду на це Жак Ширак заявив, що Франція зберігає за собою право вето при голосуванні на саміті ЄС у грудні.
Точаться дискусії довкола Туреччини й у Німеччині. Опозиційний блок християнських партій ХДС/ХСС закликає до збору підписів проти членства Туреччини в ЄС, а натомість пропонує їй «привілейоване партнерство». Зате канцлер Герхард Шредер з прем’єр-міністром Італії Сильвіо Берлусконі днями зробили спільну заяву про те, що вони виступають за початок переговорів з Анкарою без затримки.
Відтак погляди на питання Туреччини у двох найбільших країн ЄС протилежні. Європейська сім’я сьогодні підходить до межі розколу. Позиції Бельгії, Люксембургу, Великої Британії, Італії, Угорщини суголосні з німецькою. Більшість країн-новачків, ймовірно, проголосують за початок переговорів з Туреччиною, аби не загострювати стосунків зі старими членами ЄС. Однак позицію Франції підтримують Австрія, Нідерланди та Кіпр, який теж погрожує використати право вето під час голосування.
Одним із головних аргументів, якими оперують противники вступу Туреччини до ЄС, є економічна сторона проблеми. На їхню думку, ЄС просто буде не в змозі оплатити таке злиття, оскільки Туреччина одна потребує стільки ж коштів, скільки всі десять країн, що вступили до ЄС 1 травня цього року. Рівень турецької економіки далекий від європейського. Туреччина продовжує залишатися небагатою країною з великим розривом у рівні життя між жителями великих міст та селянами, що живуть фактично за середньовічними стандартами. Відтак, за підрахунками, тільки турецький аграрний сектор потребуватиме ,3 млрд. щорічно, а загальна сума необхідних Туреччині дотацій перевищуватиме млрд. Єврокомісар із питань внутрішнього ринку ЄС Фріц Болкештейн, відомий своїми різкими висловлюваннями, заявив, що вступ Туреччини призведе до «внутрішнього вибуху ЄС».
Однак не менш важливим за економічне є питання релігійне. Той же Фріц Болкештейн заявив, що в разі «якщо Туреччина принесе із собою ісламізацію Європи, то перемога над Османською імперією в 1683 році була марною». Європейський Союз — світське об’єднання, критерії членства в ЄС не обумовлюють конфесійної належності кандидатів на вступ, до проекту Євроконституції не включено фрази про те, що саме християнські цінності є одним із основних факторів, що об’єднали Європу. Але у свідомості європейців та європейська ідентичність, що склалася історично, є оплотом саме християнської цивілізації. 56% французів заявляють, що вони проти вступу Туреччини до ЄС саме з принципових міркувань. Європейська ідентичність сьогодні й так похитнулася після прийняття десяти нових країн, однак вступ Туреччини бачиться пересічним європейцем як тотальна загроза її існуванню.
Позиція прихильників вступу Туреччини до ЄС мотивується здебільшого тим, що їм видається можливим укорінити в Європі «сучасний» поміркований демократичний іслам турецького типу, орієнтований на європейські цінності та збереження прав людини. Таким чином, мається на меті створити показовий приклад противаги радикальному ісламу з надією на подальшу його трансформацію в «демократичний» європейський. Але Туреччина як країна, що підтримує політику США та є членом НАТО, давно не має такого авторитету в арабо-ісламському світі, щоб стати взірцем для наслідування та навряд чи зможе якимось чином убезпечити ЄС від тероризму чи стати містком між двома культурними цивілізаціями.
Хоч би яким було рішення грудневого саміту, Євросоюз залишив собі шлях для відступу — можливість перервати переговори у будь- який момент. Поза тим, сам факт готовності ЄС розпочати переговори з Туреччиною є знаковим. Принаймні для України, пересічному жителю якої буде важко погодитися з тим, що Туреччина є більш європейською країною, ніж Україна, яку до ЄС поки що не беруть. За це Брюссель можна було б не зрозуміти. Та з другого боку, Туреччина намагалась демонструвати послідовність у своєму прагненні до європейського об’єднання. 1963 року вона стала асоційованим членом ЄС і протягом всього цього часу терпляче вислуховувала відмови Брюсселя, змінювала карний кодекс, урізала владу військових, але не змінювала курсу. Саме перспективи європейської інтеграції об’єднали різні політичні сили в Туреччині і стимулювали проведення прогресивних реформ. Саме категорична відмова ЄС у вступі може зруйнувати цю єдність, зупинити реформи й дати привід радикальним силам стверджувати, що Захід не прагне до мирного співіснування з ісламським світом. Відтак можна чекати поширення в Туреччині екстремістських ідей, у чому Захід аж ніяк не зацікавлений. Тож Європі таки доведеться вибирати, і хто сказав, що цей вибір буде легким?
