Мистецтво державного діяча полягає в умінні розрізняти короткострокові інтереси та вимоги майбутнього. Економічна й фінансова криза, що охопила країну, мабуть, не дозволяє нашим лідерам мислити достатньо широко й передбачувати наслідки своїх дій. І це твердження стосується не лише економіки. Воно так само справедливе й для стратегічних питань. Яскравим прикладом цього є нещодавнє рішення про продаж Росії вертольотоносця класу «Містраль». Чи розумно озброювати країну, яка розчленувала рік тому сусідню Грузію й не робить таємниці зі своїх намірів відновити панування на пострадянському просторі?
Чи означає це, що в ім’я «стратегічного партнерства» з Москвою Париж готовий заплющити очі на те, що Кремль готується до нових актів агресії, які уможливляться, коли активно втілювана в життя з вересня 2008 року військова реформа нарешті дасть свої плоди?
Проте напрямок думки влади, як і взагалі багатьох на Заході, цілком зрозумілий: Росія серйозно ослаблена економічною кризою, на ній важким тягарем висять демографічні проблеми та внутрішні труднощі. Навіщо ж тоді відмовлятися від такої вигідної військової співпраці?
У Європі зараз особливо сильною є спокуса «стратегічного партнерства» з Росією. Ми дозволяємо себе обдурити так званими величезними перспективами російського ринку, видимою взаємодоповнюваністю промислової Європи та недорозвиненої Росії з її багатими запасами сировини. Ми віримо в те, що Росія перестала бути небезпечною, зігнувшись під тягарем економічної кризи. Це означає, що ми забули, в якому світі живуть кремлівські правителі.
Внутрішні проблеми мають для них якесь значення, лише коли вони являються загрозу для їхньої влади. Їхній контроль над країною близький до абсолютного, тому нинішнього падіння цін на нафту явно недостатньо для того, щоб похитнути путінський режим. Більше того, криза відкриває їм небачені раніше можливості для реалізації непомірних зовнішньополітичних амбіцій. Вона прискорює падіння американського впливу, дестабілізує велику частину держав «близького зарубіжжя» й дозволяє Москві позбутися тонкого прошарку прозахідної еліти, що склався за останні роки.
Явний крах путінської системи всередині країни не зробив цих людей скромнішими. Навпаки, російські лідери відчувають, що як ніколи близькі до здійснення своїх неоімперських задумів і проекту «фінляндизації» всієї Західної Європи. Їхні пріоритети очевидні: тоді як уряд Росії змушений відстрочити перепис населення країни через брак коштів, Володимир Путін заявляє про виділення 15 млрд. рублів на будівництво російських військових баз в Абхазії.
Історичні прецеденти закликають до обережності. У лютому 1945 року в Ялті західні лідери поступилися Сталіну, оскільки були переконані в тому, що знекровлена Росія зосередиться на внутрішньому відновленні, для чого знадобляться капітали й технології Заходу, а її зовнішня політика стане в результаті менш войовничою.
Цей хибний висновок віддав до рук Сталіна половину Європи. В одному нинішні російські керівники не відрізняються від своїх попередників епохи Імперії та СРСР: свою владу вони ставлять набагато вище за добробут населення.
Тож не будемо спокушатися продажем Росії наступального озброєння. Цим ми посіємо сім’я майбутніх криз. «Корабель типу «Містраль» дозволить значно підвищити боєздатність і маневреність російського флоту. Під час подій серпня 2008 року цей корабель дозволив би Чорноморському флоту виконати завдання за 40 хвилин замість 26 годин», — заявив нещодавно головнокомандувач ВМФ Росії Володимир Висоцький. Принаймні будемо попереджені. Росія вже користується газом і нафтою, щоб нав’язати свою волю Європейському Союзу. Чи можемо ми мимоволі посприяти відродженню російської військової загрози, яка стільки років висіла над Європою?
