Поширений не тільки в польських ЗМІ стереотип України свідчить, що це країна нестабільна політично та економічно, ізольована на міжнародній арені, яка знаходиться під загрозою внутрішньої кризи i охолодження стосунків із Росією. У всіх або майже всіх проблемах має бути винен Президент Леонід Кучма, а єдиний шанс подолання кризи — прихід до влади Віктора Ющенка.
Цей фальшивий стереотип народився певною мірою з переконання, що посткомуністичні країни не можуть розвиватися інакше, ніж будувати ліберальне суспільство на зразок західноєвропейського, а також трактування української політичної риторики як об’єктивного опису суспільного життя.
Жодна з цих тез не є правильною. Хоч ситуація в Україні є доволі складною, це країна достатньо стабільна, якій не загрожує внутрішня криза. Україна спроможна поступово і власними зусиллями вийти з кризи. Але немає також сумнівів у тому, що Україна не стає ліберальною демократією, але швидше, своєрідною «пострадянською демократією».
ПРЕЗИДЕНТ КУЧМА ТА ЙОГО ВОРОГИ
Нинішня політична криза є наслідком парламентських виборів, на яких блок Віктора Ющенка «Наша Україна» здобув найбільшу кількість голосів, але залишився у меншості. Змішана виборча система сприяла тому, що більшість мандатів здобули угруповання, пов’язані з великим бізнесом Східної України і державна бюрократія. Однак Ющенко та його оточення, володіючи чвертю мандатів у Верховній Раді, розв’язали війну за владу непослідовно і невміло, одночасно маючи стосунки з президентом Кучмою і співпрацюючи з його безкомпромісними ворогами.
Ющенко не бажає ні відставки президента Кучми, ні обмеження його влади. Він хоче порозуміння з ним... Він хоче такої влади, яку зараз має Кучма, аби скористатися нею інакше, ніж це робить нинішній президент. Але уявлення Ющенка про демократію також є досить своєрідними, оскільки під час недавньої конференції у Варшаві він стверджував, що президентові України «дуже важко зрозуміти, що опозиція є однією з політичних сил, яка повинна брати участь у роботі уряду».
Саме тому кілька місяців триває гра між президентом, Ющенком і Віктором Медведчуком — амбітним і послідовним керівником Адміністрації Президента. І саме Кучма, хоч його позицій зараз слабші, диктує правила цієї гри. Він може віддати перемогу Ющенку або Медведчуку, або грати на послаблення обох. Саме ця гра, а також спроби порозуміння між Ющенком та головними пропрезидентськими фракціями, а не міфічний діалог влади й опозиції, є суттю нинішньої політичної кризи в Києві.
Натомість відсутня можливість діалогу між Президентом та його критиками з Компартії, Соціалістичної партії й популістського Блоку Юлії Тимошенко. Відсутня, бо ці угруповання жодного діалогу не хочуть. Вони хочуть перемоги, безумовної відставки Президента Кучми. У вересні вони оголосили йому ультиматум, у жовтні організували вуличний «народний трибунал», сеанс ненависті в найгіршому радянському стилі.
В середині листопада Кучма відправив у відставку прем’єра Кінаха. Його наступником став Віктор Янукович, представник найпотужнішого наразі в Україні донецького клану, який від певного часу домагається доступу до найвищих державних посад. У такий спосіб Кучма створює нову рівновагу, послаблюючи Медведчука, однак зміцнюючи власні позиції як найвищого арбітра. Чи означатиме зміна уряду закінчення нинішньої кризи, чи стане просто ситуативним рішенням, дізнаємося найближчими тижнями.
Ця криза не є загрозою стабільності держави. Навіть якщо Кучма вийде з неї послабленим, держава і політична система зміцняться. Президент і надалі зможе зіштовхувати одних своїх співробітників з іншими, віддаляти від себе надто сильних, створювати загрозу конкурентам, нейтралізовувати ворогів. І він залишить цю систему своєму наступникові. Що той з нею зробить, дізнаємося за кілька років.
Ця система має не надто багато спільного з тим, що ми звикли вважати демократією. Але вона діє. І в ній більше демократії, ніж авторитаризму. Що б поганого не можна було сказати про Кучму, він не є ані другим Лукашенком, ані другим Путіним...
ЕКОНОМІКА: ПОВІЛЬНЕ, ТЯЖКЕ ЗРОСТАННЯ
Україна ніколи не робила планового переходу від планової до ліберальної економіки. Але українська номенклатура, перетворюючись на державну бюрократію і підприємців, провела в економіці країни величезні зміни, хоч вони, як і в політиці, не ведуть до побудови ліберальної моделі...
Після фінансової кризи 1998 року зросла конкурентоспроможність експорту і виробництво в країні. До України почали повертатися капітали, раніше вивезені за кордон... Українські промисловці почали інвестувати за кордоном. Більшість цих перемін не була пов’язана з діяльністю уряду Ющенка. Заслугою його та його заступниці Юлії Тимошенко було передусім радикальне обмеження бартерних розрахунків в енергетиці й транспорті. Це наповнило бюджет, дозволило виплатити затримані пенсії й зарплати й зробило з Ющенка найпопулярнішого політика в Україні. Але щонайменше рівна участь у наповненні бюджету належала Державній податковій інспекції.
БЛИЖЧЕ ДО РОСІЇ, НІЖ ДО ЗАХОДУ
Київ до нинішнього часу не був спроможний виробити власну доктрину зовнішньої політики, а «європейський вибір України» залишається у сфері політичної риторики. Що ще гірше — інтереси українських військових промисловців уже наражали країну нa погіршення стосунків із Заходом. Найвідоміша така справа — підозри про поставку Іраку радіолокаційної системи — ще не з’ясована.
Найважливішим, однак, є те, що значна більшість українського політичного класу тяжіє до такого зближення з Заходом, яке б не було віддаленням від Росії. Це означає — зближення, функціональну гармонізацію, але не інтеграцію. До такого вибору українців схиляє те, що ані Європейський Союз, ані НАТО не беруть до уваги можливості членства України в цих організаціях.
Тим часом Росія до 2000 року навчилася трактувати незалежність України як факт. Зрозуміла, що трактування України як партнера полегшує реалізацію важливих інтересів російської держави в Україні. Йдеться, наприклад, про утримання бази в Севастополі, безпеку транзиту енергоносіїв і доступ до порту в Одесі. Натомість збільшення російських інвестицій парадоксальним чином збільшує незалежність України від Росії. То не інвестиції російської держави, тому що метою російських підприємців є зиск. Кілька років тому Київ мусив рахуватися з загрозою блокування поставок газу. Зараз така спроба зустріла б сильний опір впливових російських бізнесових кіл.
Це однак не означає, що Київ має намір розірвати з Заходом. Добрі з ним стосунки потрібні Україні передусім як чинник, що врівноважує зближення з Росією. Україна потребує такої рівноваги і, попри припущення, добре це розуміє. Якщо натомість вона буде змушена до однозначного вибору між Заходом і Росією — обере Росію. Тому не в наших інтересах змушувати Україну до такого вибору.
Україна є незалежною державою вже понад одинадцять років. Її еліти — єдині, які в неї є, щоразу краще розуміють, у чому полягає незалежність, які вона дає можливості, і яку накладає відповідальність. Її суспільство на власних мозолях вчиться бути нацією, а тільки нація, спільнота громадян може збудувати громадянське суспільство. Не все Україні вдається, а багато виборів Києва нам важко зрозуміти й прийняти. Але то не є привід, щоб ображатися на Україну, трактувати її по-патерналістські, наголошуючи, що вона немає іншого виходу, ніж рівняння на польські стандарти. Ми можемо в різні способи допомагати Україні, але мусимо поважати вибори, які робить наш східний сусід. Незалежна країна, яка має право на власний вибір та власні помилки.
